В одному старому лісі жив Дикий Звір. Голова в нього була левова, тулуб – слоновий, а хвіст – змія-удава. Звідки взявся у лісі цей дивний звір, ніхто не знав. Його почали помічати тоді, коли він мав вигляд п’ятирічного слона. І звірі, і птиці, і плазуни побоювались Дикого Звіра. Сторонились його. Поміж себе звали тварину Левослонозмієм. Харчувався він травою, листками з куща, ягодами, але й тварин поїдав. Любив їсти м'ясо з лисиці та вовка. Не гребував також білками, зайцями, бобрами, яйцями птахів.
Коли Левослонозмієві виповнилось десять років, він їх пишно відсвяткував. Приготував 30 кілограмів шинки з лисиці, 20 кілограмів ковбаси з вовка, 10 кілограмів паштету із зайця й торт, спечений із березового та кленового листя вагою 50 кілограмів. Все це сам і спожив. А коли наївся, трохи полежав, щоб сало на животі завязалося, то вийшов зі свого сховища, почав ходити лісом й голосно та злісно вигукувати:
- Всім! Всім! Всім! Слухайте моє слово! Віднині я власник древнього лісу. Батьки сімейств! Вилазьте зі своїх сховок: гнізд, дупел, нір, барлогів, кущів, боліт і т. п. та йдіть на велику лісову галявину, що біля столітньої сосни. Там я в обідню пору буду проголошувати свої закони.
Почули це тварини лісу, злякалися, почали радитися одне з одним, що їм робити. Зійшлися на тому, що треба виконувати наказ Левослонозмія. Близько обідньої пори представники всіх родин зібралися на галявині, що біля столітньої сосни. Всілися на траві і стали чекати, коли Дикий Звір прийде й буде щось їм говорити. Рівно о другій годині дня Левослонозмій з’явився, заричав голосно-грізно, аж гілки стрепенулись на деревах і трави схилились, а потім промовив:
- Слухайте мене уважно! Я найгрізніший, наймудріший, найсильніший звір у нашому древньому лісі. Тож буду вашим царем. Відповідно, ви будете моїми підданими й слухатимете мене. Щоранку, наказую, кожна ваша родина по черзі має приносити мені сюди, на галявину до сосни, м’ясо (одне ваше дитинча) і п'ятдесят кошів зела – трави, листя. Якщо я буду ситим, вам спокійно житиметься. Але якщо хтось із вас забуде виповнити мій наказ, начувайтеся – ліс переверну, житла розвалю, всіх ваших дітей передушу, та й вам, дорослим особинам, дістанеться на горіхи.
Обурила тварин поведінка Дикого Звіра. Та заперечувати йому не стали, боялись. Побурчали тихенько по домівках, поплакали тихцем, але вирішили робити те, що наказав Левослонозмій, бо хто зна, що йому припаде до голови, може й справді візьме та й передушить усіх дітей, розвалить всі житла та і їх поб’є. Тож взялися щоранку носити Левослонозмію траву і листя, й дитинчат своїх , усі, і звірі, і плазуни, і птахи теж.
Якось до древнього лісу забрів один Чоловік – гриби шукав він у ньому та ягоди. Стомився той Чоловік, сів на галявині біля столітньої сосни відпочити. Раптом почув, як хтось підбирається до нього ззаду. А це був вовк. Повернувся чоловік і заговорив:
- Що, вовче, хочеш мене з’їсти?
- Не з’їсти, а тільки зловити.
- А навіщо?
- Щоб Дикому Звірові принести завтра і дати на сніданок замість свого дитинчати.
- А що це за такий Дикий Звір?
- Левослонозмій.
- Що, що?
- Левослонозмій – голова левова, тулуб – слоновий, хвіст – зміїний, удавів.
- Овва! Не чув про такого звіра ніколи.
- Тепер будеш знати. Але який тобі з цього хосен, якщо завтра ти і так будеш перемелений пащею Дикого Звіра?
- А чи не змогли б ми якось домовитись з тобою, Вовче?
- Ні. Ти будеш здобиччю Левослонозмія. Інакше він з'їсть мого сина. Ми, мешканці древнього лісу, змушені носити щодень йому своїх дітей, бо дуже боїмося його.
- А якщо я скажу, що можу цього грізного й огидного типа вбити?
- Ти?
- Я.
- Як?
- Маю добру рушницю вдома. Нею вистрілю Дикому Звірові в серце – і він мертвий.
- Не знаю, чи можу вірити тобі.
- А ти повір. І знаєш, що? Понеси мене на собі до мого села. Я візьму рушницю, ми повернемось до лісу, і я вирішу вашу проблему.
- А мене там ваші люди не злапають, не поб’ють?
- Ні. Даю чесне слово Грибаря і Ягодозбирача.
- Ну, гаразд, ідея спокуслива, тому послухаю тебе. Та до самого села не понесу, скину на околиці й там чекатиму на тебе. Не прийдеш, пеняй сам на себе – всіх курей твоїх разом із подругою Лисицею передушу й заберу якоїсь ночі.
- Я не підведу.
- То сідай на спину. Поїдемо.
Сів Чоловік на вовка, і той поніс його. На околиці села, як і планував, скинув. Чоловік побіг додому, розказав про свою пригоду дружині. А та каже:
- Не йди до лісу, а раптом тебе цей Дикий Звір зловить і розірве?
- Та щоби я боявся якогось звіра? У мене око пильне, рушниця добра і пуль чимало є.
- А як щось не заладиться?
- Не накликай біду, жінко. Коли я дав слово Вовкові, то здержу його, бо я господар своєму слову.
Витяг рушницю Чоловік зі шафи, пулі дістав з коробки та й побіг до вовка. А його немає на тому місці, де вони розійшлися. Став розглядатися, та й помітив, що в кущах калини щось блимає. А то світилися вовчі очі.
- Виходь, Вовче. Я прийшов. Рушницю узяв.
- Я думав, обдуриш, - мовив сіроманець, вилізаючи з куща. - Чув, люди часто так роблять.
- Я не брешу. Мій тато не брехав, дід не брехав, і я не маю цієї поганої звички.
- Бачу. Сідай швидше на мою спину та й поїдемо. Я тобі покажу місце, де після обіду любить купатися Левослонозмій.
- А де?
- В річці Синюшці. Чув про таку?
- Так. Але ніколи в ній не купався.
- Поїхали! Може, й скупаєшся сьогодні, як справу залагодимо.
Коли вже виднівся берег річки, вовк зупинився, сказав, що далі йти небезпечно, бо в цьому місці будь-якої миті може з’явитися Дикий Звір. Сіроманець заліз у кущі (десь за двадцять кроків до води), а Чоловік виліз на дерево і сховався у його густій кроні. Стали обоє чекати, коли Левослонозмій підійде до річки, щоб скупатися в ній. Сонце в той день добре шкварило! Мусів навідатись. Через якусь мить почули хруст. Вовк зіщулився, запхав голову між лапи. А чоловік з цікавістю став розглядати страховисько, що наближалося до води.
- Як же його убити? – став думати. - Треба буде вистрілити Левослонозмієві в груди, як він буде виходити з ріки, щоб його убити, а не поранити.
На якусь хвилину Чоловікові зробилося недобре. Він ніколи ще не стріляв у звірів. Рушницю йому подарував давній друг, якому він врятував життя (захистив його, коли на нього напали хулігани), на тридцятиліття. Тримав її Чоловік виключно для того, щоб могти налякати нею злочинців, якщо зважаться навідатися до його дому з лихою метою. Але стріляти вмів, коли служив в армії, навчився. Мав він і офіційний дозвіл на зберігання зброї. Час від часу Чоловік навіть влаштовував собі тренування – стріляв у паперову ціль і попадав, як правило, в яблучко, армійських навичок не згубив.
Левослонозмій довго не виходив з води, наче відчував свою близьку кончину. На якусь мить Чоловік, дивлячись на те, як звір вимиває свою голову лапами, навіть засумнівався в тому, чи вбивати його. Але як кинув око на кущі, в яких тремтів Вовк, згадав все те, що він йому розповідав про Три-в-одному, то набрався рішучості і, як тільки Левослонозмій став виходити з річки, випустив кілька куль з рушниці, цілячись Дикому Звірові в серце. Левослонозмій упав, заричав, та так злісно, так голосно, що аж здригнулися гори на другому боці водойми. А тоді затих. Чоловік ще кілька хвилин посидів на дереві. Звір лежав і не рухався. Тоді Грибар зліз із дерева, підійшов до Звіра й схилився над ним – чудовисько не дихало. Чоловік махнув вовкові, мовляв, ходи сюди. Сірий виліз із кущів.
- Він мертвий? – спитав.
- Так. Я зробив те, що обіцяв.
Вовк впритул наблизився до Левослонозмія. Дикий Звір не подавав ніяких ознак життя. Таки так, мертвий, зрозумів Вовк. А тоді повернувся до чоловіка і сказав йому:
- Мабуть, тепер ти будеш царем лісу. Ти добрий, чесний, мудрий.
- Ні. Я можу бути тільки другом лісові, тваринам, які в ньому проживають.
- Але як віддячити тобі?
- Бог віддячить.
- Бог? А хто це такий?
- Той, хто сотворив мене, тебе і весь наш світ.
- Але мене моя мама-вовчиха народила.
- Так. Але перший вовк звідки взявся? Перше дерево? Перший кущ, травинка, квітка? Перша людина? Все це постало з волі Божої.
- Ти дивись! А я не знав.
- Тепер знатимеш.
- Так. І всім тваринам про це розкажу.
- Гаразд. Мушу йти вже додому. Треба косу гострити, траву косити.
- Як треба, то треба. Я до тебе ще навідаюсь. Мушу ж якось віддячити тобі. Як завию тричі, йди тоді до нашого місця, до куща калини.
- Як так вважаєш, то хай, вийду, Вовче.
- Пішов Чоловік додому, а Вовк розголосив по всьому лісу новину про те, що Чоловік із села убив Левослонозмія. Зібралися тварини біля столітньої сосни на нараду, стали хвалити Вовка та Чоловіка.
- Треба якось віддячити тій Людині, що нас визволила, - сказала Руда Лисиця.
- Обов’язково треба, - відповів Вовк.
І постановили звірі, що будуть носити своєму Визволителю гриби, горіхи, ягоди з лісу, поки вони будуть рости у ньому. А ще щоденно дякуватимуть Богові, який світ сотворив і ним опікується.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796173
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.06.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)