І світу цього мені страшно направду...
З провулків здичіло гарцює юрба,
на вид виставляючи голу принаду,
цнотливицям тявкає в очі: "Ганьба!"
І хтось, зачиняючи двері до храму,
втікає подалі під Божий престол...
Юрба ж підкидає розгойкано сраму
і множить відступництво дике на сто.
З горищ опускаються чорні мамони,
їм можна віднині на торжище йти.
І тільки халупка убога прокльони
збирає і зносить під білі хрести.
І щось умирає на мапі сучасній,
відходить назавжди в невидимий кут.
Допоки гарцюють Андрюхи та Васі,
котрі за Галинок себе видають.
А десь понад ними веселка ридає,
содомніє град, сиротіє народ.
Хтось жито посіяв та сходи вмирають
під мештом пилюжним здурілих заброд.
Направду боюся цього псевдосвіту,
а серце, направду, поранений птах.
Сльозами-дощами заходиться літо
десь посеред плах.
17.06.18 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796102
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.06.2018
автор: Леся Геник