Біля річки, нижче свого двору,
Ми з тобою посадили дві верби,
Вони стали символом любові,
Захищали від розлуки і біди…
Верби ті росли, а ми кохали,
Нам сміялось сонце з висоти,
Верби об’єднали наші долі,
Додали любові назавжди…
До вербичок часто ми ходили,
Розмовляли з ними, як з людьми…
Діточки з’явились й ми садили:
І калину, й клени, й явори…
Зрілі стали ми і наші верби,
Розрослись калина й явори,
Та чомусь зів’яло листя клена,
Посмутніли верби, й з ними ми…
А за кленом відійшла й калина,
Не змогли уникнуть ми біди,
Посадили там ми тополину,
Поблизу джерельної води…
Спогадом про клена і калину,
І донині я тепер живу,
А струнку вродливу тополину,-
І люблю, й лелію, й бережу…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795478
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.06.2018
автор: геометрія