- Татку!..
- Таточку!...
Я не кричу, я шепочу ці слова, після зустрічі з тобою у моїх снах…Дякую тобі, татку, що ти приходиш у мої сни і розмовляєш зі мною, і розповідаєш, і співчуваєш. Війна і була, і є великим злочином перед усіма людьми, а найбільше перед дітьми, адже вона забирає у дітей найдорожчу людину і найдорожче слово, яке і мені майже не доводилось вимовляти усе моє життя, таке чудове слово: ‘’ТАТКУ!’’ Важко було не лише нам з братом, а й мамі, адже їй доводилося не лише бути мамою, а й замінити нам тебе, татку. А як же тяжко вона працювала, майже задарма, треба було виконати трудовий мінімум, а на ті трудодні дуже мало видавали, а ще ж і податки такі великі були: треба було і грошові податки здавати, і молоко, і м”ясо, та й вихідних майже не було. Та все ж мама знаходила вільні хвилинки, щоб поспілкуватися з нами, найбільше нас цікавили розповіді про тебе, татку. А ще мама завжди говорила, що я дуже схожа на тебе. Я вірила в це, але коли трохи підросла, то бувало, що ті хто добре знав тебе погоджувались з мамою, а хто тебе не знав, то говорив, що я все ж схожа на маму. Коли я про це повідала мамі, вона усміхнувшись сказала, що ви з нею були дуже схожі.
Зразу ж після того, як мама побудувала хату, довелось ховати Галинку. Ми з Васильком ще ж теж були малі, і нам без сестрички так було тяжко і чогось дуже боязно. Цілими днями ми були на вулиці, а вечірньої пори боялися заходити в хату. Хтось із старших пацанів налякав нас, що після чиєїсь смерті в будинок часом навідується образ померлого і вишукує кого ще забрати на той світ. І тому ми вечірньої пори без мами до хати не заходили, завжди чекали її приходу з роботи, але в мами траплялися заминки на роботі
і тоді ми засинали прямо біля хати, підстеливши під себе соломи, сіна, або й сухого бур’яну. А якось, коли вже похолодало, ми сховалися під ночви, які були вирізані з великої металевої бочки. Мама, повернувшись з роботи, обійшла усе подвір’я і садок, гукала нас, але ми так міцно спали, що й не почули, тоді знесилена мама сіла на перекинуті ночви і гірко заплакала, і нараз почула з-під ночвів Васильків голос: ‘’А чого Ви, мамо, плачете?’’
А ще я хочу тобі, татку, розповісти про сім’ю твоєї сестри Оленки. Її чоловік, дядечко Нестір, повернувся з війни майже не ушкодженим. Щоліта вони привозили до нас свою донечку Раю, мою ровесницю, іноді і нас з Васильком забирали до себе. З їхнього боку ми відчували піклування і любов, та бувала й допомога. Коли Василько закінчив семирічку, він вступив до Криворізького гірничо-рудного технікуму, і хоча він жив в гуртожитку, і стипендію отримував, та часто бував і в сім’ї тітоньки, і вони піклувалися про нього і підгодовували, і прасували, і розмовляли. А коли я готувалася до шкільного випускного і сільська кравчиня невдало пошила мені плаття, я плакала і не хотіла йти на випускний, і тут мене виручила тітонька. Василько якраз після практики на шахті отримав першу свою зарплату і купив мамі гарну хустину, а мені ніжно-голубу тканину на плаття. І мама відразу ж відправила мене до тітоньки Олени і та за одну ніч пошила мені шикарне плаття, і я встигла на свій випускний.
Якось уже після смерті тітоньки я приїхала до її сім’Ї, хвіртка була закрита, а в дворі бігав величезний собака, я погукала Раю і дядечка, а вони вискочили з будинку з якимось переляком, але побачивши мене заспокоїлися і відкривши хвіртку, та привітавшись пояснили свій переляк тим, що почули мій голос, то аж здригнулися, бо їм здалося, що то був голос тітоньки… А ще якось іншим разом, коли я до них приїхала, то звернула увагу, на новий портрет, що появився на стіні, а дядечко Нестір запитав мене: ‘’Що, Валю, не пізнаєш хто це?’’ А я до нього: ‘’Та мені здалося, що то я, але ж у мене ніколи не було такого плаття, та й я ніколи так не фотографувалася!’’
І вони пояснили, та я вже й сама здогадалася, що то фото моєї тітоньки Оленки. Тепер, таточку, я вже давно живу одна, у великому будинку, в якому є все найнеобхідніше: газове опалення, вода, ванна, душова і навіть туалет. Будинок для мене завеликий, але ж ми його придбали, коли моя сім’я складалася з 6-и чоловік: ми з чоловіком, трійко діточок і мама Поля. Про своїх дітей і онуків я тобі, таточку, розповім в іншім посланні. Спасибі тобі, таточку, що приходиш в мої сни, у них приходить і Василько, і мама, та найчастіше все синочок Сергійко, Царство усім їм Небесне і Вічний Спочинок!
Прошу тебе, татку, приходь іще в мої сни, поспілкуємось.
Поговори зі мною, тату,
Хоча б у сні поговoри,
Хоч кілька слів, хоч не багато,
Мені про себе розкажи…
Я пам’ятаю тебе, тату,
Хоч і мала тоді була,
Коли пішов ти воювати,
Як почалася та війна…
З мамою ми тоді лишились,
Ой, як же страшно нам було,
Коли фашисти увірвались
У наше лагідне село…
Нам довелося буть ‘’під німцем’’,
Ми всі жахи пернесли,
Без хати і харчів лишились,
В великій бідності жили…
Кінця війни дуже чекали,
Вірою сповнені були,
І тебе, тату, виглядали,
Та не вернувся ти з війни…
І хоча жити було важко,
Ми все робили, що могли,
І в нас лишився лиш на згадку,-
Єдиний лист твій із війни…
Уже немає мами й брата,
І я живу у самоті.
А мені хочеться знов, тату,
Почуть слова твої прості…
Мені приємно дуже, тату,
Що ти приходиш в мої сни,
З тобою легко розмовляти,
Згадувать пройдені шляхи…
Не можу я не пам’ятати,-
Сумні ті роки, ночі й дні,
І я пишу, тату, посвяти,
Казки і вірші і пісні.
Посвяти і тобі, і брату,
Бабусі, мамі і сестрі,
Синочку і невістці, й свату,
Ви всі у спогадах живі!
Приходь у сни мої, мій тату,
Розповідай і говори,
Мені так хочеться все знати,
Тому й прошу: «Поговори!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795236
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.06.2018
автор: геометрія