Він не подзвонить нині…Не напише в вайбер…
Знов не помітить смайлик…В нього щось не так!
Не пам`ятає? Не кохає? Іншу знайде…
Аби лиш сльози не іскрилися в очах.
Ти лиш йому, чомусь, відкрила своє серце,
Останній меседж був із тишею в зв`язках,
Нарешті зважилася й літерами вперше,
Любов розкрила втаємничену в думках.
Тремтячим шрифтом, ніжно: « Я тебе кохаю»
І все, що нудилось останній день в душі,
Зірвалось з раненого серця до безкраю,
Й сягнуло блискавкою, громом у ночі.
Сама ж тремтіла вдома, збуджена на ліжку
Та карим поглядом благала телефон,
Кусала пальчики, хапалася за книжку,
Надію втиснувши в улюблений рінгтон.
Один лиш Місяць ясний бачив намагання,
Ще й бог Морфей вночі, навмисне заблукав,
А груди ніжні у білизні під благання
Стискав байдужий невідомості удав.
Солоні вії приховали в сльозах очі,
Нехай мовчить він убиваючи любов,
Мудріший ранок буде, ніж думки щоночі,
І ти крізь біль душі, сильніша станеш знов…
Та все ж зірвала ніч мелодія надії
Страждання зникло вмить…Коханий подзвонив!
З любові кокону, за пристрастю, до мрії
Метелик щастя долетів куди хотів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794906
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.06.2018
автор: Ярослав Ланьо