І гріх не каятись…Та й гріх не полюбити,
Кервавий пластир вже, на рані у душі…
Ох, не забути би Ісусу помолитись,
Аби наснилася вона, ще раз мені…
Стара весна рожева, з літом стала схожа,
Спекотно в серці навіть, хоч проси дощів,
А десь в тіні бажань, народжується проза,
Й шукає риму для неписаних листів.
Крізь біль рядків сумних і вічні недомовки,
Я нерозбірливо шепочу про любов,
Про почуттів моїх скривавлені уламки,
І попелища недомріяних думок.
І як наважився я вкотре закохатись?
Хіба ж не визначено в світі на те час?
Чи серцю знову закортіло в любов гратись,
Табу поставлене обходячи ще раз?
Навіщо річища цих пристрастей у грудях,
Я знов наважився у полудень змінить,
Та щастя- усмішку приміряти на людях,
Якщо казав собі вже більше - не люби?
Згасає свічка денна в бронзовій лампадці,
В молитві Отче Наш лиш хліб собі прошУ,
За гріх кохання, щиро небу каюсь вранці…
Вночі, в любовних думах, перед сном грішу.
Дрімають спогади і тіло розімліло,
Одне лиш серце невгамовне, ще не спить,
Я покохав, мов вперше в юності, несміло,
Аби пізнати ще раз, цю шалену мить..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794531
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2018
автор: Ярослав Ланьо