Я живу, й мені досить
селища де проживаю.
Не утиснутий, безтурботний –
достатньо цього мені.
Я сиджу, і достатньо
мені під деревом тіні.
Я крокую, і досить
двору мені свого.
І із страв найсмачніших
соняху мені задостатньо.
І для повного щастя
достатньо синочків мені.
Але в житті аж ні разу
не сказав я - вина мені досить.
А сказав би я «досить»,
не поталанило б мені.
Якщо до ночі достатньо,
я тоді б не заснув спокійно,
якщо вранці достатньо,
я б піднятись не зміг тоді.
День за днем неупинно
намагався сказати «досить».
Та кров, що біжить у жилах,
не мирилася з тим завжди.
Адже одне тільки знав я:
в достатку вмирає радість
І не знав я достатку
і в цьому користь мені.
Але якщо я збагну раптово –
до добра мені «досить» сказати,
то з ранку прямо сьогодні
й насправді «досить» скажу.
З тієї першої хвильки,
з якої скажу - мені досить,
буду я у достатку
на фусанському бережку.
І залишиться ясним
і задоволеним мій тоді погляд,
але задоволеним вже навічно,
не на тисячі ближчих літ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794446
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2018
автор: Тао Юань Мін