Я прийшов... Повернувся до рідної хати.
Постарів і посивів на цілу війну.
Прихилюсь до дверей, перш ніж їх відчиняти.
Скільки мріяв про мить цю єдину-одну!
Тут нікого... Либонь, у альтанці зібрались
та мене зустрічають святі образи́.
Зі старого кіота лампадка схилялась...
Так здавило у грудях — ні слів, ні сльози.
Доторкнуся рукою до іграшок сина.
Підростає малий — осідлав стрибунця.
Я йому розповім про своїх побратимів,
будуть жити в легендах і наших серцях.
Мої рідні, я зараз до вас пригорнуся
та вдихну запах м'яти і чебрецю.
Постривайте, хвилину на всіх подивлюся
і кохану-жадану на руки візьму.
— Так, я більше ніколи від вас не поїду.
— Ні, не буде, не буде страшної війни.
— Не тужіть, від поранень немає і сліду.
— Моя люба, ти душу мою воскреси!
Не будіть мого сина, я ним помилуюсь.
Як по-мужньому стиснув свої кулачки!
За таких от великих й малих карапузів
ми відстояли мир, навстріч смерті ішли.
Я живий... повернувся до рідної хати.
Знов навчуся радіти звичайним речам.
Мабуть, довго ночами не зможу ще спати...
Та ні миті з життя не зітру й не віддам.
Таня СВІТЛА
06.2018 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794282
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 03.06.2018
автор: Таня Світла