Сполохані птахи на плечах –
до сну. Вбираючи повні легені повітря,
вичавлюю жменями кожну весну,
і руки лишаються теплими й вільними,
потайки схованими в траву. Хотіла
й собі зачепитися гіллям
під небом, що сипле строкатим дощем.
Та місто зціпило завмерлі узбіччя,
де ходять захекані першопрохідці,
шукаючи з ким помовчати вночі.
І я вже давно говорила. Чи довго
загублені птахи вростають в людей.
Навпомацки байдуже, з ким було добре.
І кроки чиї нагадали про час
збирати усе, що лишилось від нього,
чіпляти на плечі. Щоразу нести.
Щоразу найважче. Щоразу додому.
У місце під сонцем.
01.06.18, Київ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793946
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2018
автор: Іванна Шкромида