Моє місто вливають в асфальт і бетон,
Де дитинство було на природі
Серед лісу, озер і зелених крон...
Всупереч всім "не треба!" і "годі!"
І ніхто не питає пересічних людей,
Чи хотіли б вони в плитці жити,
Чи хотіли б водити на природу дітей,
Чи вихлопними газами труїти...
А натомість я бачу чимало хвальців,
Яким сонця не треба, бо партія світить,
Які дбають лише про свої гаманці
І скандують "До кращого світу!"
До бетону і плитки, до вікон у вікна,
До асфальту, до вирубки лісу...
"Ми чекали на це знищення цілий вік!
Слава забудові!" Завіса...
Я пригадую прекрасне дитинство своє
Поряд із нашою столицею -
Ліс, озера і чисте повітря - все є...
Мій край був курортною скарбницею.
Та прийшли лісоруби і все продали,
Заселили сюди тисячі,
Залили асфальтом і бетоном двори,
Все під корінь - кричи не кричи.
Замість ялинок у центрі будуть стовпа
На знак своєї любові бетону,
Складуть в кишені мільйони, кинувши: "На!"
І реготітимуть з нас за кордоном...
І люд скандує: "Ура, ви стільки з нас нагребли!
Які ж все-таки ви молодці!
Ми вам даруємо наші й місцеві скарби,
Аби ж ви тільки щасливі були!"
(с)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793847
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 31.05.2018
автор: Amee