Спочатку думала, чи писати цю історію. Потім вирішила писати.
Це було десь в 80-х роках минулого століття. Робота моя тоді була
пов’язана з відрядженнями. Чула багато, але не дуже запам’ятовувала.
Була молодою, багато чого і не розуміла. Ця історія запам’яталась. Я тоді працювала в медичній сфері. Приїхала до лікарні, яка мала цікавиЙ вигляд. На одній і тій же території знаходились і лікарня, і службове житло. Якась атмосфера була побутова. Мені тоді було дев’ятнадцять років.Населений пункт був невеликим – селище міського типу. Усі між собою були знайомі. Мене запросила одна співробітниця лікарні в гості. Мені було дуже цікаво, коли я побачила її житло. Покійний її чоловік був лікарем, але мав ду багато талантів. Усе, що можна було зробити руками – він умів. Навіть плів макраме, займався скульптурою, малював. Можливо, таким чином він розслаблявся після лікарських буднів. Дуже добре пам’ятаю, що цей чоловік, з розповідей його вдови, не мав шкідливих звичок, бул ідеальна родина. Житло знаходилось в приміщенні колишнього монастиря. Колись я читала, що монахи повернули собі його у власність. Як склалась доля його мешканців мені не відомо. У ті часи це помешкання мені здавалося маленьким дивом. В пору дефіциту тут було зроблено усе своїми руками, в т.ч. меблі. Думаю цій жіночці було самотньо і не було кому розповісти про свій сум, тому вона мене запросила. Я роздивлялась на усе, як в музеї. Кожна річ стояла на своєму місці, мала пам’ять, а жінка була наче музейний працівник. Здавалось, що її талановитий чоловік був присутнім на цій презентації. Але, коли я почула чому він так рано пішов на той світ мені стало якось не по собі.
В них був єдиний син. Думаю, що в такій родині у нього було все, що могло бути в той час. Йому полюбилась дочка бідної санітарки. Почуття були справжніми, спротив сторін непереборним. Ці розумні, гарні люди не пускали в своє серце дівчину з бідної родини. Боротьба тривала доти, поки серце батька не зупинилось. Ненависть до синової обраниці нікуди не щезла, навіть після народження онуків. В домі-музеї було тихо, ніколи не лунав дитячий сміх.
Ця сама жінка мені розповіла ще одну невеселу історію. В іншого лікаря дочка навчалась в медичному інституті. Там в неї зав’язались стосунки з африканським студентом. Народилась темношкіра дівчинка. Студентка віддала дитину батькам, а сама продовжувала навчання. По закінченню ВУЗу, дівчина поїхала за чоловіком. Чи то у Конго, чи Зімбабве. У цій сім’ї не витримала мама…Дівчинка залишилася з дідом. Її мати в Африці народила ще хлопчика, а дівчинку з подвійним іменем і не думала забирати з собою. Дитині в країні білих людей жилося нестерпно. Дід був ще працюючим лікарем, дитину не міг терпіти. Вона не мала ні від кого любові. Хіба хто може колись її пожалів так, як ця жінка з дому-музею. Діти до неї ставилися вороже. Напевно і дорослі не краще, якщо малі не були навчені. Вони бігали за нею і кричали: «Мавпа, мавпа!». Бідолашна, дуже спритно вилазила на дерево і сиділа поки не набридне її нападникам. Мама писала їй листи з Африки. Вона дуже її просила ніколи не виходити заміж за іноземця, бо то – не життя. І ніколи не питала, як їй жилося серед білих людей. Вона і часто не доїдала, її ніхто не голубив, як дитину. І я навіть чую зараз, як завжди тривожно стукало її серце. Хтось їй дав одного карбованця і вона купила на нього булок. Вони називались «Сайки», коштували такі булки по 6 копійок за штуку. Вона з’їла їх усі враз.
Я не знаю як склалась доля цієї дитини, вона давно уже доросла.
Можливо, уже й бабуся, але я дуже хочу щоб її хтось любив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793803
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.05.2018
автор: Шостацька Людмила