Туга сковує тіло і всю мене.
І коли те дійство саме мине?
І коли вже буду на самоті,
Щоб з життя зникали оті не ті?
Біль знову шматує тихенькі сни,
З горла вириваючи голосні.
Убиває краплі мого життя,
Наче йду дорогою без пуття.
Зашарілось небо і дня нема,
І в душі у мене сама пітьма.
Все чекаю дива, що те мине,
А воно висотує всю мене.
Вже до Бога бігала в молитви,
Трішки стане легше, та знов туди.
Падаю мов в прірву із глибини
І ночами бачу страшенні сни.
Скаже хтось: «Здуріла чи щось не так…»
Я ж відповідаю: «То долі знак!..»
Бо жила життя не своє – чуже,
Добре, що мій ангел шлях береже.
Туга душу сковує і мене,
І саме те дійство вже не мине.
Лиш коли себе десь я віднайду
То й навіки знищу свою пітьму.
автор Вікторія Скуратовська-Кравченко ©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793632
Рубрика: Духовна поезія
дата надходження 29.05.2018
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко