Її дрібні волосинки лоскітливо торкалися підборіддя, борючись із Його щетинками. За кілька годин після гоління ті вже сторожко випинали крізь шкіру свої багнети.
«От же, бісова щетина, чого ж воно так швидко «пре»? Подряпав, певне, сколов їй півобличчя, пашить тепер…», - подумав Він.
Її тепла м’яка щока примостилась в Нього на грудях. Правий сосок відчував гаряче вологе дихання. Пальчик вимальовував щось темночервоним нігтиком на животі. Його погляд зупинився на Її руці, на долоні, вирізьбленій різкими впевненими рухами Божого різця. «Чого вона так не любить свої руки? Я обожнюю їх… Вона сміється і не вірить мені…».
Його стегна торкалося Її міжніжжя, все ще вологе і гаряче. Він сильніше стис Її плече, притис до себе. Притис, бо сказати «пригорнув» було б якось недоречно. Зараз було б недоречно.
«Як же я люблю Її, капець, як люблю! А… Як? А за що? За це гаряче і вологе міжніжжя? За лоскітливі неслухняні волосинки, за руки? За груди, що торкаються зараз мого тіла? За те, що відбулось ось зараз між нами? Ні… О, ні, не за це… Вона – чудова, вона – прекрасна, але... Я люблю Її тому… Тому… Тому, що люблю. Тому, що нікого більше не можу любити. Хіба люблять за чудовий секс, за розкішне тіло, за… За що там ще? Ні… Секс… Грубо якось звучить. Звичайне слово, а недоречне зараз. Між нею і мною недоречне. Щось в ньому таке… Гола фізіологія, механіка. Кохатися… Так краще. Люблю не тому, що з нею чудово кохається, навпаки – з нею казково кохається тому, що люблю. А красива… Красива Вона об’єктивно. А для мене – найкраща. Ай… Заплутався…
Кажуть, що секс – апогей кохання. Сам колись так думав. Колись давно. Апогей, основа. Ні, не апогей. А що тоді апогей? Певне, те, що ми лежимо зараз. Могли б і не після сексу лежати, а просто лежати. Одягнені чи голяка – не суть. Зараз вона може чхнути, носом шморгнути. Вона або я. Ось це – апогей! Шморгання носом, чхання, регіт… Спільний. Могли б не лежати, а на ліжку стрибати, подушками битись, дуріти, борюкатись і фігня, що нам уже за… Ось це – апогей! Долоня в долоні, ранкове цмакання в щоку, торкання носами – щоденно, до смерті – ось це апогей!»
- Любий, розкажи щось, - перебила Вона Його роздуми.
Він схилив голову і легенько поцілував Її в ніс:
- І що ж тобі розповісти, мала, казку?
- О! Розкажи мені казку, тільки таку, якої я ще не чула, - Її примружені очі вигравали веселими бісиками.
- Казку, кажеш… Хм… Ну, добре, казку, то й казку. Таку, якої ще не чула.
Вона зручніше вмостила голову на Його грудях і жартівливо «дала відмашку»:
- Починай!
- Гаразд.
***
ТІ, ХТО ДИХАЄ У ТАКТ
«Чому назва така дивна, запитуєш? Та зрозумієш потім. Не ламатиму інтригу наперед…
Як там, зазвичай, казки починаються? Жили-були? Але ж у нас незвичайна казка, нетривіальна, можна сказати, тож і починатися вона має якось неординарно.
Не жили й не були герої нашої казки, бо й не народилися ще тоді, коли все почалося, і батьки їхні не народились, і бабусі та дідусі, і пра-пра-пращури не народились… То, коли ж почалося все? О-о-о… Да-а-авно-о-о… Знаєш, є у Висоцького пісня така є, «Баллада о любви»? Не знаєш, ні? Є. Вона ще такими словами починається: «Когда вода Всемирного потопа вернулась вновь в границы берегов…», то один дивак українською її переклав:
Коли Потопу вир несамовитий
Знов повернувся в лоно берегів,
Із пінної холодної блакиті
Любов постала, попри Божий гнів,
Щоб до пори розтанути в повітрі,
Ну, а порі тій – тисяча віків.
І диваки – бо, хто ж іще, крім них –
На повні груди роблять перший вдих.
І не чекають од чи покарання –
Вдихають дивну суміш просто так
Та, мимоволі, потрапляють в такт
З таким же збитим подихом кохання…
Ось тоді все і почалось: надихались люди тієї дивної суміші і, здавалось би – чого ще? Любіться собі, плодіться та розмножуйтесь, але… Не так все просто виявилось, ой, як непросто… Бо, якби просто, то і казка швидко скінчилася б, а це – лише початок і… Світ якось так влаштований для людей, що нічого для них просто не буває: народжують у муках, живуть у муках та стражданнях, розбавлених радісними митями, помирають – теж у муках…
Замало було вдихнути ту суміш. Вдихнув – то значить, маєш змогу любити, але то лише половина любові, рівно відрізана половина, не більше і не менше, а ще потрібно знайти того, хто з тобою в такт дихатиме…
Спиш, мала? Ні? Гаразд, слухай далі…
Ну, от, коли все почалось, ми вже з’ясували. Хто зна, чи далекі пращури наших героїв познаходили-таки тих, хто дихав з ними в такт. Тут, мала, бач, яка заковика: Любов ось цей пошук умовою зробила, але і Саваофове «Плодіться та розмножуйтесь» ніхто не скасовував. Тож невідомо, згідно якого правила прийшли у цей світ наші герої, для сюжету головне, що вони таки з’явились. Для чогось з’явились. Може, для цієї казки якраз, а, може, для чого іншого…
Першим на світ з’явився Хлопчик, зробив свій перший вдих, нічого ще не розумів з оточуючого, переляканий був, бо з тепла та затишку вихопили, верещав, аж посинів, назад просився, але, як відомо – назад дороги немає. З цього світу в інший можна потрапити, лише йдучи вперед, і потрапиш, та, певне вже, не в материнську затишну утробу…
Так от, зробив хлопчик вдих, ще нічого не розумів та не усвідомлював, а підсвідомість вже програмувала його на пошук, на пошук того, тієї, тобто, що в такт із ним дихатиме.
А через якусь пару-трійку років народилась Дівчинка. І з нею те ж саме відбулось, що і з Хлопчиком.
Ну, не сердись, мала, що я Хлопчика першим поставив, це зовсім не через чоловічий егоїзм чи шовінізм. Ти ж знаєш – я прихильник гендерної рівності, але Хлопчик таки старшим був, ну, от що тут поробиш? Геть нічого.
Я міг би дати героям імена, хлопчика назвав би Бартолом’ю, а дівчинку – Розандою. Чому саме так? Не знаю… Чогось так сподобалось, але, може, нехай, краще безіменними залишаться? Що ти кажеш? Прикольні імена? Гаразд, нехай буде так. Бартолом’ю і Розанда. Роки минали… Хм… Як то сказати – швидко чи не швидко? Час він – стабільний, константний. Гаразд, просто – минали роки. Бартолом’ю з Розандою росли, вчилися, хворіли, світ пізнавали, комплексів набували. Звичайними ж дітьми були, зви-чай-ні-сінь-ки-ми. Ну, може, трішки не такими, як усі.
Бартолом’ю вважав себе принцом, який має знайти свою принцесу, а Розанда – принцесою, якій зустрінеться її принц.
Капець! Ну от з чого ти взяла, мала, що вони – ніякі не принц і не принцеса? Річ не в тім, що це – казка і тут мають бути принц і принцеса. Це було б занадто просто. Зараз я все поясню. Слово «принц» походить від латинського «princeps», що означає – перший, достойний, тобто, найдостойніший. Зрозуміла, на що я натякаю? Ох, розумнице моя! Дай я тебе поцілую… Ну от… Так що кожен з нас, людей, певним чином принц чи принцеса… Але я продовжу.
Роки йшли, Бартолом’ю став юнаком… Просто юнаком, звичайним юнаком. Розанда - вродливою дівчиною, пошуки тривали. Ні, звичайно, ніхто оголошень в газетах, на радіо та телебаченні не розміщував, типу – шукаю, мовляв, принца чи принцесу. Та і не зовсім знали, що конкретно, шукають. Легко сказати – знайди того, хто з тобою в такт дихає. Голку в копиці сіна знайти набагато простіше, бо тих травинок-стебелинок значно менше, ніж людей та і перебираються вони швидше, ніж люди.
Пам’ятаєш, я казав, що комплекси у наших героїв з’являлися? Кожен комплексував через своє: Розанда була красивою, але чомусь, ніби як сумнівалась у своїй вроді і намагалася чи то собі чи то комусь, чи всьому світові довести, що вона може комусь подобатись. А доводити, власне, і не потрібно було нічого – подобалась і без особливих старань. Бартолом’ю теж комплексував – вважав себе некрасивим, занадто сентиментальним і, нікому не потрібним. І теж боровся з комплексами, як міг. Так, з красою зробити не міг нічого, з непотрібністю, певне, теж, а надмір сентиментальності почав вичавлювати із себе цинізмом, агресією та жорстокістю.
Кожен щось ховав… Слабкості свої. Розанда переконувала весь світ і себе саму, що вона – сильна, вольова, рішуча…
Ех… Бартольм’ю, Бартолом’ю… Чого ти так довго і погано шукав? Може, не треба було б Розанді ставати вольовою, рішучою, звалювати на свої худенькі плечі якусь відповідальність. Може, залишалась би біля тебе крихкою та тендітною, як статуетка із китайської порцеляни, якби знала, що ти заступиш її своєю, може, й не надто широкою, але надійною спиною?
Ах, Розандо, Розандо… Чого ти сама не знайшла його? Чому він не відчув свою потрібність для тебе? Може, не довелося б сентиментальність ховати за цинізмом та агресією. А та маски… Вони, ніби пересаджена на обличчя шкіра – так швидко і добре приживаються, вростають, коріння пускають… Та… Кого звинувачувати?
Світ пізнавали. Розанді він здавався, може, й недосконалим, але – чудовим, вона навчилась відпускати все погане подалі за течією пам’яті. Нехай бруд осідає десь на дні, вважала вона. Вона любила світ і світ любив її. А хлопцеві світ здавався з роками все паскуднішим та паскуднішим. І все менше та менше місця знаходив він у ньому для себе. Він ненавидів цей світ і світ відповідав взаємністю.
Обоє були частиною цього світу, тож, може, весь секрет у ставленні до нього?
Та, попри все, Бартолом’ю мріяв, що він і справді знайде свою принцесу і, може, навіть, якщо доведеться, порятує її з лабет якогось дракона, як справжній казковий принц.
Не ті часи… Не ті часи… Ні, дракони не перевелись. Але не мечем оперізувався Бартолом’ю, а брав до рук бейсбольну битку чи надягав на правицю кастет, а, чи й просто – голіруч, вирушав у пошуках пригод та подвигів. Бувало, що й драконячі голови рубав, рятував принцес, але вони були не його принцесами. Якщо не любов, то хоча б вдячність розраховував побачити в їхніх очах, а бачив… лише страх. Бідолашні, вони думали, що з лап дракона їх вихопив інший дракон…
Майже, як у казці Шварца, мала, пам’ятаєш : «Хто вб’є дракона, той сам стане драконом…»?
Гнітило це хлопця, дуже навіть. Він знав, що це не так, що він – не дракон, але ніхто йому не вірив, бо ж… Клята маска, що вросла в обличчя… Якби ж то… Якби це була його Розанда, то розгледіла б його, справжнього…
Від скількох драконів він не встиг порятувати її? Ні, вона не кликала свого Бартолом’ю… Не через гордість, не через впертість. Не знала навіть чи народився той, хто має дихати з нею в такт… Бо ж і таке буває… А він був. Але не знав, чи народилася вона… Але рубав, вперто рубав голови драконам. Не там… Не тим… Хоча… І тим хтось мав рубати…
Минуло багато років, мала… Дуже багато років. Не варто зупинятись в оповіді на тих роках, бо нічого надособливого протягом того часу не трапилось. Та й головне в нашій казці – не факти, а тенденції.
Одного чудового ранку в двері до Розанди хтось постукав. Я сказав – чудового, бо всі ранки для Розанди були чудовими: чи сонячні, чи похмурі, чи морозяні, чи спекотні. Такою вже була її вдача. Вона залишилась не менш вродливою та привабливою. Хоч ти зі мною навряд чи погодишся, мала, але я кажу тобі – для кожного віку жінки є своя краса. Це не я придумав, чув десь, але підтримую на всі сто…
Так от, в двері Розанди хтось постукав – не надто тихо, але, й не надто гучно. Перервавши розмову, та все ще продовжуючи сміятись після щойно почутого жарту, вона легкими швидкими кроками рушила до дверей, відчинила їх і…
На порозі стояв чоловік у потертій одежині, з геть сивою чуприною, обличчя його, засмагле та обвітрене, було вкрите рубцями та зморшками, мов печене яблуко. Плечі, колись, хоч і не дуже широкі, але міцні та надійні, тепер були опущені додолу, руки, з покорченими травмами та хворобами вузлуватими пальцями, здавалося зовсім безсило звисали вздовж тулуба. Чоловік звів на Розанду погляд своїх вицвілих майже до білого зелених очей і прошепотів пересохлими губами:
- Здрастуй, Розандо, я – Бартолом’ю…
- Я знаю, - відповіла Розанда.
- Звідки?
- Звідти, звідки й ти знаєш, що я – Розанда.
- Я запізнився, так?
Нижня губа Розанди затремтіла і вона прикусила її, очі неприродньо заблестіли…
Ну, от і вся казка, мала… Ти що, заснула? Гаразд, люба, спи солодко…»
***
Він нахилився, поцілував її повіки і прошепотів: «Я кохаю тебе, мала…». Вона щось невиразно промуркотіла сонним голосом, шморгнула носом і продовжила зволожувати Його груди своїм гарячим диханням.
Засмагле обличчя, вкрите рубцями та зморшками мов печене яблуко, осяяла щаслива усмішка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793444
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2018
автор: Котигорошко