І «вічна пам’ять», і «не забудем»,
але забудуть і не згадають.
Мине війна, як мине застуда.
Життя – як хутро у теплій зграї.
А ті, що вийшли колись з толоки,
де гул бджолиний, спасіння в числах,
де мудрі стали завчасно збоку,
коли планета прогнило трісла,
вже в інших царствах живуть –князюють,
із гурту випали – і не знали,
та не здригнуться, бо не почують,
що «ми туди вас не посилали».
І пів-народу про те забуде,
не озирнеться, піде брататись.
Бо ж треба якось...бо також люди...
зачим сваритись і рахуватись?
Усе минеться, підуть у бізнес,
в «життя триває», в космополіти,
в любов, кав’ярні, дзвінки трамваїв,
у сонцетіні, гарячі плити...
А в кому спогади уціліли,
поринуть скрушно у безголосся,
чужі, самотні, розпорошилі...
Так споконвіку тут повелося.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792308
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 19.05.2018
автор: Вікторія Т.