То нам колись наврочили зірки:
сліпі, глухі безбожники і кривди,
криваві пси, вожді та їх кориди.
З ким не бувало ще такого? З ким?..
Нові тепер придибали часи.
Комусь в цей вік судилося прозріти.
Когось розвіє мовчки мудрий вітер
за те, що він задарма хоче сир.
Змінив лице й нутро новий престиж.
Ряди зі скнар, пройдисвітів рідіють.
Кермо – творцю. І дзуськи – лицедію!
Все більше – тих, кому в собі рости.
То був для нас безпрограшний урок:
сьорбнути деревію та полину;
мов шкаралущу, здерти швидкоплинне
в одвічному тяжінні до зірок.
І ба́йдуже: співак чи римолов,
музи́ка, танцюрист або художник.
Бо Всесвіт сам в собі пізнає кожний,
кого цей Всесвіт не перемолов.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791450
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.05.2018
автор: Олександр Обрій