Сусідня квартира стояла порожня вже років із десять – відтоді, як померла моя сусідка, баба Оля. Її нащадки, дальні родичі, що походили з того ж села під Києвом, в якому вона народилася та провела мало не все життя, прийняли спадщину, викинули бабині лахи на смітник, звідки їх миттю порозтягали бомжі, опломбували лічильники, забрали квіти та зникли слідом за небіжчицею. Будинок мій стоїть у середмісті, поруч із університетами, міністерствами, трьома станціями метро та безліччю зупинок автобусів і тролейбусів; тому наш єдиний під’їзд увесь заліплений оголошеннями про «зніму/куплю квартиру/кімнату/куток у цьому будинку». Ціни на винайм квартир, я чув, тут високі та постійно зростають, тому мало не щодня, минаючі замкнені двері порожньої квартири, я відсторонено дивувався безгосподарності сусідів. Ну, здали б її, мали б копійчину, але ж ні: замкнули та пішли.
Було й ще дещо дивне про ту квартиру: час від часу там дзвонив телефон; я добре його пам’ятав: старовинний, радянській ще апарат світло-зеленого кольору, з диском для набору номеру, в якому грубими селянськими пальцями підсліпуватої баби Олі було виламано кружальця на цифрах 0 і 3 – баба Оля часто викликала «швидку». Та й сам я на прохання сусідки тим телефоном безліч разів звертався до міських служб – чиновники не розуміли сільської говірки баби, а баба – їхньої чиновницької, тож я був між ними перекладачем, таким же безпорадним, як ті чиновники щодо бабиних лих, як сама баба щодо чиновницької байдужості, як ми всі в цьому великому світі...
Тому коли вчора я проходив повз бабині двері та почув за ними знайомий хрипкуватий дзвінок, я миттю пригадав той апарат світло-зеленого кольору, приємно гладенький на дотик там, де його не засмальцювали бабині пальці. Згадав – і відчув пучками гладкість старовинної пластмаси, а вухом – важку дірчасту слухавку, завжди таку ж теплу, як вухо, до якого її прикладали. Відчув – і не питайте мене як, але опинився в бабиній квартирі, в півтемному коридорі, просто перед полицею, на якій і стояв телефон. Він вперто дзвонив, а я розгубився, тому просто підняв слухавку та видихнув пересохлим горлом:
- Алло…
Крізь шерехи й тріск почулося спазматичне дихання, а тоді сердитий старечий голос промовив до мене:
- Чого трубку не береш? Я дзвоню, дзвоню, а ти не підходиш! Максиме, совість же треба мати!
Голос був знайомий, але він не міг лунати ані зі цієї слухавки, ані з будь-якої іншої, хіба що уві сні, але я снів не бачу, тому – зовсім ніяк він не міг лунати. А дорікати мені тим, що я не відповідаю на дзвінки телефону, що стоїть у замкненій чужій квартирі, власниця якої померла бозна коли – і поготів. Але голос лунав, а та власниця дорікала – втім, коли я вже опинився тут, поруч із цим старовинним апаратом, чи варто аж так перейматися тим, як саме це відбувається? Отже, я опанував себе та відповів:
- Добридень, бабо Олю.
Вона одразу зарепетувала:
- Ти ж поруч живеш, хіба важко підійти, ти ж чуєш, я знаю, коли в мене дзвенить, в тебе в хаті чути! – а й справді, небіжчиця час від часу доглядала моїх малих, тому могла знати, чути чи не чути з моєї оселі телефон у її квартирі. Але ж…
- Вибачайте, я...
- Ну, нарешті ти відповів. Я тут на селі затримуюсь, не можу брата кинути, то ж ти там мої квіти полий, а як платіжки за квартиру прийдуть, зателефонуй мені сюди, я тобі гроші поштою, а то в мене борги будуть. Зробиш?
В баби Олі в селі мешкав молодший за неї на два роки брат – величезний, як ведмідь, чолов’яга; він зрідка приїздив у Київ, у будь-яку пору року вдягнений у кожуха, ватяні штани, валянки з калошами та чорну шапку-вушанку зі штучного хутра. Не чув я від нього жодного слова – він був мовчазний та дуже сором’язливий через якусь хворобу; через неї ж він не міг працювати, а час від часу робився геть безпорадний, і тоді бабі Олі доводилося їхати на село, аби дбати про брата та господарство – курей, качок і город, з якого обидва старі, а ще їхні численні небожі й жили. Але той брат, я ніби таке чув, помер невдовзі після Олі, а ті небожі його хату в мальовничому селі під Києвом продали якомусь багатію під будівництво заміського маєтку. Я озирнувся на вікно у кухні – там баба Оля тримала свої квіти; зрозуміло, їх там не було, родичі забрали, та й саме вікно тепер завішувала якась щільна ряднина, а на підвіконні назбиралося чимало пилу.
- Бабо Олю, а ваших квітів…
- Що, не вберіг?! Їй-бо, хіба ж так можна, я ж так їх плекала, що, пропали?!
- Так, пропали. Я куплю вам інші. Скажіть, які, я куплю.
- Та що ти верзеш, купить він, ти ба, який, він мені квіти купить! Я мої хочу! Мої поверни мені!!! – тут її голос зробився капризний, наче в дитини, що захворіла й тепер сміливо вередує, бо напевно вже знає зі свого невеличкого досвіду, що батьки те все терпітимуть і навіть посміхатимуться. Справді, коли сусідці моїй виповнилося вісімдесят, в неї з’явилися такі дитячі примхи, і що дріб’язковіші були підстави, тим голосніше та верескливіше вона вередувала та іноді робилася просто нестерпною, як оце тепер. Але цей спогад, підживлений примхливістю небіжчиці, допоміг мені остаточно отямитися.
- Ой, даруйте. Не на те вікно глянув. Стоять онде ваші квіти, вони в порядку, я їх поливаю, як власні.
- Дивися ж мені! Та платіжки, платіжки! Щойно прийдуть, одразу телефонуй сюди! Зрозумів?
- Так. Зрозумів. А ви… як загалом? – хоч я вже й вирішив не засмучувати бабу Олю новиною про її власну смерть десять років тому, а мене не полишала божевільна думка розпитати небіжчицю, як їй ведеться на тому світі чи де вона там.
- Нормально. Брат хворіє, а кури ж, а город великий, а в мене ж ноги… Ти ж знаєш мої ноги, в лікарню ж сам возив, а та клята лікарка…
- Вона рік як померла, - тут я затамував подих і нашорошив вуха, адже не виключено, що померлі опиняються десь в одному місці, можуть там зустрітися абощо. Втім, якщо покійна баба Оля поралася біля брата та городу, як за життя, то й лікарка та могла би й далі ятрити померлих пацієнтів у якійсь потойбічній поліклініці.
- Царствіє нєбєсноє, - вимовила сусідка після тривалої паузи, сповненої шереху, тріску та старечого спазматичного дихання. – Ну, дивись там мої квіти та про платіжки не забудь, все, мені треба бігти, вітання малим. – Щось грюкнуло, в ухо мені занило: тууут…тууут… тууут… - і я поклав теплу слухавку на апарат.
А далі не питайте мене як, але я знов опинився на сходах мого будинку та закрокував ними вниз, у справах, заради яких і виходив з дому. Клопоти ж в мене, турботи в мене! – і нікуди від них не дінешся; он, навіть і на тому світі чи звідки там телефонувала баба Оля – те саме. І я занурився у клопоти з турботами, як занурююся в них щодня, але й дещо по-новому.
Адже це – назавжди.
2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791252
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.05.2018
автор: Максим Тарасівський