Йшов батько з сином через поле... Було те поле неозоре.
Здавалося, нема кінця. Вчив батько сина-молодця.
- Поглянь, синочку, люди в полі. Працюють зрання і до ночі.
Душа радіє й мої очі.
І придивлятись став той син... А й справді, тут є не один,
по всьому полю працьовиті!
- Дає нам Бог, сонцем умиті, весняні дні, - промовив батько.
Тут кожен зерна свої сіє, які він має, як уміє.
І придивлявсь до зерен тих той син... великих і малих.
А люди сіють і співають... вони від праці радість мають!
Радіє й батько дню ясному. А доки йшли вони додому ще й
сам орав і щедро ниву засівав. То ж люди дякувати стали.
Бувало, що й на хліб давали. Й син не сидів. Допомагав.
До праці він охоту мав.
На осінь знову довелося їм тим широким полем йти. А тут
капуста й буряки, і помідори, морква, кріп, картопля є тут і
квасоля, і кукурудза, і горох, петрушка гарна й кабачки, і гар-
бузи, і огірки! Овес, ячмінь і пшениці... жита дозріли золоті.
- Ми, сину, бачили з тобою, як сіяли. Пора й збирати. Та знай,
ще треба доглядати те, що посіяв. Щоб зібрать - зернята треба
всі плекать... і прополоти, і полити.
Як добре, коли вчаться діти в своїх батьків! І вміють зерна
розсівати, і люблять паростки плекати. Тоді їм буде що збирати!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789874
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 01.05.2018
автор: Надія Башинська