Збираю душі спраглих за коханням,
Несу їх оберемками на сповідь,
Собі твою, єдину на останок
Лишу неначе вистраждану повість.
Про те, як ми згубились в задзеркаллі,
Зв’язки порвались -- залишились тіні,
Та тіні ті -- закаляної сталі,
Тримають нас. Не ми у тому винні.
Втомивсь годинник, часу менше, менше,
А сад цвіте не до ладу, не в пору,
Навіщо знов життя цю повість пише,
Як цілий світ просту і неозору?
Я не цілитель душ, своя безсила,
Розгублена стоїть як на пероні,
Колись я необачно полюбила,
Люблю ось необачно до сьогодні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788245
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.04.2018
автор: Надясемена