Засліпило сяйво запашного поля:
То пшениця спіла колихає долю.
Там -- громада лісу кличе свою пісню--
З неба потягнула музику врочисту.
Соловейка чутно з чорного терену,
Й дятел визволяє тишу із полону.
Звідусіль злетілось багатоголосся —
Струнами стікає в засмагле колосся.
Десь бурмоче ворон — когось поучає.
Заспівати б в хорі – талану не має.
Ліс увесь довкола в світлій павутині,
В м’ятному жаданні лагідної днини.
Дуб столітній пильно розкидає тінь:
Може, перехожий зажадає в сінь.
Онде на узліссі молоді берізки
Зграйкою спинились: притомились трішки.
Сонцю теж схотілось до лісу прихилиться:
Сяєвом зігріти деревця й травицю.
От вже й застрибали промені завзяті
З гілочки на гілку, наче білченята.
Ліс уже вирує, лісу вже не нудно,
Ліс живий і дише на всі дужі груди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787736
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 16.04.2018
автор: Valentyna_S