Провів дружину літній чоловік
В останню путь за сиві видноколи.
На самоті без неї ще не звик
Та мабуть і не звикнеться ніколи,
Що вранці не подасть вона на стіл
Смачний і запашний на двох сніданок,
І приховає, що немає сил,
Аби йому не зіпсувати ранок.
Дорослі діти світом розбрелись,
Спілкуються все більш по телефону.
Такої ж миті щастя, як колись,
Без неї він не знатиме до скону.
Лише тепер картає він себе,
На схилах літ соромився сказати,
Що її очі – небо голубе,
Продовжує, як в юності, кохати.
Коли лягали зморшки на чоло,
Вся їх любов належала онукам,
На себе завжди часу не було,
З’явився час, коли прийшла розлука.
Букет її улюблених жоржин
Під хрест кладе тремтячими руками,
Розкаже все, що вислухав з новин,
І побреде самотніми стежками.
Не бійтеся сказати лишній раз
Люблю коханим, дивлячись у вічі,
Допоки в них вогонь життя не згас,
Допоки в пам'ять їх не ставлять свічі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787575
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.04.2018
автор: Світлана Вітер