Уперед по Ґітчі Ґумі,
По сяйних Великих Водах,
З кедровою волосінню,
Витою із лубу кедра,
Наму, осетра, ловити,
Міші-Наму, Князя-рибу,
У каное із берези
Плив щасливий Гаявата.
Крізь прозору чисту воду
Міг він бачить жваву рибу
У глибинах під собою;
Бачив окуня він, Саву,
У воді, як сонця промінь;
Бачив Шоґаші він, рака, –
По піску на дні той повзав,
Мов страшний павук великий.
На кормі був Гаявата
З кедровою волосінню;
Його пір’ям вітер ранній
Грався мов гілками тсуги*;
На носу хвіст розпустила
Спритна білка Аджідомо;
Її шерстю вітер ранній
Грався мов травою в лузі.
На піску на дні спочити
Ліг потворний Міші-Нама,
Осетер, Князь-риба, ліг там;
Воду зябрами втягає,
Перемішує плавцями,
З дна пісок хвостом змітає.
Він лежить у обладунку –
По боках щити широкі,
На лобу тверда пластина,
А на плечах і на спині
Кістяні шипи рядами;
Бойові на ньому фарби –
Жовті, сині і червоні
Смуги з чорними латками;
Він на дні лежить, ворушить
Пурпуровими плавцями,
А над ним пливе в каное
Із берези Гаявата
З кедровою волосінню.
Закричав тут Гаявата
В глибину: «Візьми принаду!
Ось вона, осетре Намо!
Піднімись з води нагору
І побачим, хто сильніший!»
Волосінь кедрову кинув
Він в прозору чисту воду,
Марно відповідь чекавши;
Відповідь чекав він довго,
Тож кричав все голосніше:
«Ось принада, Князю-рибо!»
Нама, осетер, плавцями
Мляво рухав під водою,
Дивлячись на Гаявату,
Слухав крик його надмірний,
Зайвий галас і неспокій,
Поки не стомивсь від гаму;
І сказав тоді Кеножі,
Спритній щуці Маскеножі:
«У нахаби з’їж принаду,
Ліску рви у Гаявати!»
І відчув тут Гаявата,
Як напнулась ліска в пальцях;
Він почав її тягнути
Так, що стало сторч каное,
Наче дерево берези,
З білочкою Аджідомо,
Що скакала на вершечку.
Сповнивсь глумом Гаявата,
Як побачив Маскеножу,
Щуку, що тягнув нагору;
Коли стала зовсім близько,
Закричав він вниз, у воду:
«Іса! Іса! Посоромся!
Щука ти лише, Кеножа, –
Не та риба, котру хочу,
Ти не осетер, Князь-риба!»
Вмить униз на дно спустилась
Знічено вертлява щука,
Й осетер могутній Нама
Наказав для місяць-риби,
Для плаского Уґудвоша:
«В гордія візьми принаду,
Ліску рви у Гаявати!»
Звільна, мляво до поверхні
Уґудвош плив, місяць-риба,
Взявши ліску Гаявати,
Тягарем на ній підвісивсь,
Круговертю збурив воду,
Закрутив каное колом,
Швидко-швидко в пінних вирах,
Поки водяні крутелі
Не пішли на дальній берег,
Де іриси й очерети
Захитались, зашуміли.
Як побачив Гаявата
Диск блискучий під водою,
Що повільно піднімався,
Закричав з дошкульним сміхом:
«Іса! Іса! Посоромся!
Уґудвош ти, місяць-риба, –
Не та риба, котру хочу,
Ти не осетер, Князь-риба!»
Уґудвош на дно спустився,
Блискотлива місяць-риба.
Осетер могутній Нама
Знов чув крики Гаявати,
Знов чув клич на поєдинок,
Зайвий галас і неспокій,
Що розносивсь над водою.
Із піску на дні піднявся
Осетер сердитим рухом,
Затремтівши кожним нервом,
Стукаючи обладунком,
Бойові відкривши барви;
Гнівно вискочив стрілою,
Блиснув в сонячному світлі,
І ковтнув, розкривши пащу,
І каное, й Гаявату.
Вниз, у темну цю печеру,
Падав стрімко Гаявата,
Як колода в чорній річці,
Що стрибає на порогах;
В повній темряві жахливій
Щупав скрізь він безпорадно
І відчув – велике серце
Поруч в темряві пульсує.
Тож ударив він зі злості
Кулаком у серце Нами,
І відчув, як затремтіли
Нерви, мускули Князь-риби;
Вмить вода забулькотіла,
Як той кинувся від болю,
Змучений та очманілий.
Поперек поклав каное
Гаявата для безпеки,
Щоб в широкій пащі Нами
В метушні та колотнечі
Не ударитись, не згинуть.
Ну а білка Аджідомо,
З Гаяватою укупі,
Теж тягнула і штовхала
Із веселим цокотанням.
І сказав їй Гаявата:
«Білко, мій маленький друже,
Мужньо ти допомагала,
Тож прийми мою подяку
І також ім’я належне –
Відтепер тебе довіку
Будуть звати «Аджідомо»,
«Хвіст трубою» будуть звати!»
Нама, осетер, здригався,
Тяжко дихав під водою,
Потім стих, водою гнаний
Врешті-решт заскріб по гальці.
Здогадався Гаявата,
Що скребеться він об берег,
Що лежить уже на гальці –
Значить Нама, Князь-рибина,
Мертвий і уперся в берег.
Тут почув він шум і плескіт,
Наче безліч крил зібралось;
Крик почув і метушіння,
Наче хиже птаство билось;
Проблиск світла він побачив
Над собою в ребрах Нами;
Блиск очей чайок побачив,
Тих Кайошк, що заглядали
Крізь відтулину до нього
І одна одній кричали:
«Та це ж брат наш, Гаявата!»
Закричав до них він знизу
Криком радісним з печери:
«О, чайки! О, мої сестри!
Осетра убив я, Наму.
Більшими робіть щілини,
Кігтями їх розширяйте,
Щоб міг вийти я з темниці;
І віднині аж довіку
Люди знатимуть ваш подвиг,
Зватимуть Кайошк вас, чайки,
Так, Кайошк, Шляхетні Кігті!»
І крикливі дикі чайки
Кігтями і дзьобом дружно
Вишкребли щілини ширше
Між могутніх ребер Нами
І з темниці, з небезпеки,
З осетра товстого тіла,
З небезпеки водяної
Випустили Гаявату.
Став він поруч із вігвамом,
Став над краєм, над водою,
І гукнув стару Нокоміс,
Показавши для Нокоміс
Осетра товстого, Наму,
Що лежав на гальці мертвий
І чайки його клювали.
«Ось убив я Міші-Наму,
Князя-рибу! – прокричав він –
Глянь чайки його довбають,
Так, Кайошк, надійні друзі;
Не жени ти їх, Нокоміс,
Бо мене із небезпеки,
З тіла осетра звільнили,
Тож нехай їдять уволю,
Вола хай свої наповнять
Й полетять смерком додому,
До своїх гнізд на багнищах;
А тоді йди з казанами
Й жиру натопи на зиму».
Тож чекала до смеркання,
Поки місяць, Сонце Ночі,
Не піднявся над водою
І Кайошк, чайки, наївшись,
З криком не знялись від їжі,
І крізь захід полум'яний
Десь на островах не зникли, –
В очеретах мали гнізда.
Спати рушив Гаявата,
А Нокоміс до роботи
Стала в місячному світлі,
Аж змінило сонце місяць,
І край неба став червоним.
А Кайошк, чайки голодні,
Знову гамірні вернулись
З островів на свій сніданок.
Так підряд три дні й три ночі
Чайки і стара Нокоміс
Рвали жирне тіло Нами,
Аж пройшла крізь ребра хвиля,
І чайки більш не вертались –
Більш нічого не лишилось
На піску, лиш кості Нами.
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною
кроною, з плескатою хвоєю.
Henry Longfellow The Song of Hiawatha
8 Hiawatha's Fishing
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787474
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.04.2018
автор: Валерій Яковчук