Як мало так дано нам
Для того, щоб прожить.
Життя таке коротке,
Що цінна кожна мить.
В ній творимо і любим,
І прокладаєм шлях,
Будуєм власну долю
І маримо у снах.
"Життя прекрасне",— кажемо собі
І ймем довіру до усіх,
Але не помічаєм, що у серці
Хтось затаїв на нас свій гріх.
Раптом з’явились перепони
І перегородили шлях,
І розрослися, наче гори,
І в них ми бачимо свій крах.
Все навкруги тоді — як пекло,
Сізіфовим стає наш труд,
І радість наша вже присмеркла —
Бо ж доведеться зносить бруд.
Тоді усе наше терпіння,
Неначе свічка догорає.
В житті шукаємо спасіння,
Та бачим, що його немає.
І скаже хтось: "Не хочу більше жить:
Страждань усіх життя причина.
У смерті зможу спокій відновить
І в смерті знайду свій спочинок."
Коли про них я чую,
Приходить відчуття,
Але не розуміння,
А лише співчуття.
Життя — це дар. Не розумію я,
Як можна його самовільно погубить!
А як же цінності? А як тоді сім’я?
І як можна дітей своїх осиротить?
Хоч смерть — це вічний спокій,
Але не радість нам:
Вона на руку Злому
І нашим ворогам.
Ми мусим розвиватись,
Примножувать талант,
Зносити всі страждання,
Як Прометей й Атлант.
Бо ж Бог не спить — він усе бачить,
І перед ним предстанем на всесвітньому суді,
І смерті він уже нам не пробачить,
Якщо в своїх думках шукаємо її.
У кожного — своя найкраща мить,
Коли стаємо на широкую дорогу.
Тому я знаю: треба жить
І жить в усіх своїх думках із Богом.
Травень — 15 серпня 2007 р.
(з перервами)
м. Київ — с. Мізяківські
Хутори Вінницької обл.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787448
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.04.2018
автор: Сергій Ткач