Ти знов самотня у кафе сидиш й жалкуєш,
Вже стільки років без надійного плеча,
І вкотре стукіт свого серця в тиші чуєш,
Та навіть те, як плаче зломлена душа.
Скажи сама собі, шкодуєш про нагоди,
Про не розпущені вітрила кораблів,
Підмоклі жовті дні осінньої негоди,
Сльозами дощику, що сохли на вікні?
Жалкуєш, правда, що безжально час втрачала,
У літню теплу ніч і зранку на весні?
Що хвіст жар-птиці долі й досі не впіймала,
Яка би щастя вічне принесла тобі.
За ненародженим жалкуєш ти коханням,
Що віднесло би твою пристрасть до небес?
За вбитим примхами і гонором бажанням,
З яким вогонь в сумних очах безслідно щез.
Я знаю, части ти тремтиш, хоч й не заплачеш
І все ж шкодуєш, мабуть, кожну мить життя,
Яку прожити би могла ти так, неначе
Весь білий світ лиш твій і вся любов твоя!
Шкодуєш ти про дні, хвилини і секунди
І поцілунки, що не стрітились вустам,
Про необласкані і збудженні ті груди,
Які ще вчора могла б гладити рука?
Про всі слова палкі, жалкуєш, непочуті,
І гру метеликів, що сіли на живіт,
Про щирі стогони до смерті не забутні,
Про вірні клятви, про присяги на весь світ?
Жалкуєш, так? Бо я і сам, про це жалкую…
Я, як і ти, тепер змінив би все, що зміг,
Бо до сих пір тебе кохаючи сумую,
Важкий, не перший вже, проплаканий мій рік.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786853
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.04.2018
автор: Ярослав Ланьо