Дорогою Вероніка з подругою Богданою зайшли у глибоку балку. Вона була повна води, вкривалась блискучою кригою і білим пухнастим снігом. Навкруги було гарно. Дихалось морозом. Сонце виблискувало яскравим сяйвом на снігу, і здавалось зараз зима. Та насправді була рання весна. Але вже було двадцяте березня, хоча зима ніяк не хотіла вступати місце весні. І от дівчата почали спочатку весело ковзати по тихій балці, а потім наввипередки підстрибувати на весняній кризі. Вероніка кричала Богдані:
- Ось дивись, як я високо стрибаю: раз, два, три!
Богдана заперечувала у відповідь:
- Вероніко, не треба! Це ж крига, вона може проломитися і ти впадеш у воду!
– Та ні, вона міцна. Ось дивись! І дівчинка ще з більшим азартом почала вистрибувати на весняному льоду.
І тут зненацька крига тріснула під дівчинкою, і Вероніка почала опускатися під воду. Богдана почала кричати: "Допоможіть хто-небудь, Вероніка тоне, допоможіть!" Вуста Богдани тремтіли, руки хололи, серце стукотіло, як ніколи. Та коли дівчинка зрозуміла, що допомоги немає звідки чекати, вона прокричала: "Вероніко, я йду!" Богдана миттю кинулася до подруги на допомогу. Богдана почала кидати шарф Вероніці, не з першого разу, а таки ж докинула. Вероніка вхопилася за червоний шарф рукою, та голова її вже поринула під воду. Та дівчина з останніх сил вхопилася міцно руками і трималась, Богдана почала потихеньку відповзати по тріскучому льоду до берегу. Крига під нею тріскалася, та вона того не помічала. Їй було, як не сила, важко, адже Вероніка була набагато вища, і ще одяг на дівчинці був мокрий. Богдану саму тягнуло то до подруги, то до берега. Та здаватись вона не мала права, адже від неї залежало два життя: своє власне і подруги. Вона мружилась від знесили і кричала:
- Вероніко, давай допоможи мені, пливи, пливи, ти ж мене тягнеш до себе. Я не втримаю тебе. Греби вперед, ти ж можеш, я знаю!
Вероніка, виринаючи з-під води, гребла, захлиналась в холодній воді, але гребла. Дівчата, допомаючи одна одній, повільно просувались вперед. Богдана рятувала Вероніку, а Вероніка намагалась не втопити їх обох. Зненацька Богдана відчувала під ногами пісок. Вона миттю підхопилася і почала швидко витягувати подругу на берег. Щоками текли сльози, сил, здавалось, вже не було, та Богдана не припиняла тягнути свій червоний шарф. Вона накручувала його на зап’ястя, і знову з силою тягла. Вероніка ледве плила. Коли Вероніка наблизилась дуже близько, Богдана по коліна зайшла у воду, схопила Вероніку за мокрий одяг і почала витягати за плечі. Богдана витягла Вероніку на пісок і впала поруч. Дорогою їхала машина. Односельчани помітили дівчат, зупинились, забрали до машини і відвезли до сільської лікарні. У Богдани був шок. Вона довго не приходила до тями. Кричала уві сні: «Вероніко, пливи! Я не можу! Я не врятую нас! Допоможіть!"
Вероніка лежала у сусідній палаті із запаленням легень. Та дівчата обоє видужали. Першою виписали Богдану. І як же вона чекала свою подругу вдома. Кожен день телефонувала на мобільний і вони годинами розмовляли. Знову сміялись, жартували, раділи життю.
Коли пройшло три тижні і Вероніку виписали, Богдана одразу побігла до подруги додому. Мама Вероніки не знала, як віддячити дівчинці, вона і плакала, і сміялась, обіймала і цілувала Богдану, і казала: "Я повік не забуду, що ти для мене зробила і Вероніка теж". На знак подяки мама Вероніки подарувала свої золоті сережки і промовила: "Колись я мріяла подарувати ці сережки своїй доньці, та дарую їх тобі, Богданочко, то тепер ти для мене, як донька… Ти врятувала не тільки своє і Вероніччине життя, ти врятувала і моє життя, бо мати не може жити без свого дитя. Ні я, ні твої батьки не пережили б цього горя. Ніколи більше не ходіть по кризі, це щастя, що ви залишились живі".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785737
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2018
автор: Людочек