Чому так з нами повелася доля,
Чи в тому є чиясь із нас вина,
Що ми могли зустрітися з тобою
Ще в ті роки, коли цвіла весна.
А ми могли б зустрітися очима
І залишитись у сплетінні рук,
І не було б за нашими плечима
Очікувань і холоду розлук.
Ти був так близько і пішов шляхами,
Які тебе від мене відвели.
Та відстань скоротилась між серцями,
Коли останні весни відцвіли.
Мені судилось лиш з тобою знати -
Така любов приходить тільки раз,
Щоб вперше і востаннє покохати
Й не помічати, що існує час.
Можливо, не боятися, з початку,
Як в юності, почати все з нуля
І залатати в серці кожну латку,
І щоб за мить з-під ніг ішла земля.
Відчути щастя у твоїх обіймах
І скільки б кроків не відвів нам Бог,
Якщо пірнати в радість - то подвійну
Якщо ділити смуток - то на двох.
Напевно, коли доля пожартує
І все таки ми лишимось на «ви»,
Хоч на краю землі, тебе відчую,
Під одним небом тільки ти живи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785274
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.03.2018
автор: Світлана Вітер