Навіщо так? Так болісно, без жАлю
Ти то мовчиш, то б’єш , а то бажаєш
Того, чого у собі не тримаєш
Або зрізаєш, до крові, лиш сталлю.
Навіщо так, хіба ти хочеш цього
Щоб я, як ти, замовк у собі сам,
Прибитий в дружбі та вклонивсь цвяхам,
Та ще б повірив, що немає бога
Що все облуда, віри я не йму
Не може буть, що править зло над нами
Що розбрат є, поміж доньок з синами
Що віри вже не маємо Йому.
Що тільки сталь лікує необачних.
За межі вкинуті омани.
Ми п’єм, як воду, прОкляті дурмани
Та проклинаємо, невдячні
Тих, хто лікує раз по раз,
Хто очі нам розкрив на небо.
А ми бідкуємось … не треба,
Бо сповідь б’є, в обличчя, нас.
А нам не треба ліків тих.
Ми звикли. Правда нам давно отрута
Біда? Нащадком може буть спокута.
Та хай зостанеться сей сміх.
Отой злий сміх, що по між сльози
Та нерозумні ці слова
Та знов нав’язана біда
Та душі… вкляклі від морозу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784686
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 27.03.2018
автор: Dema