Не втримав в пам`яті я мрію русокосу,
В зелено-сірий погляд щастя не ввійшло
І пісню пристрасті чарівну стоголосу,
З вітрами в небо березневе віднесло.
Вже не шукаю я кохання серед ночі,
Та марно свічі не палю у цій пітьмі,
Чорніють в темряві зелено-сірі очі,
Неначе хтось чужий всміхається мені.
Люблю донині її коси, це й не дивно,
Мій янгол їх примітив сам в ті дні зими…
Тоді, здається в грудні, теж ледь-ледь сніжило,
І до весни потрібно було ще дійти.
Вона стояла посміхаючись сніжинкам,
Мороз грудневий цілував її вуста,
Струнка, тендітна…І солодка мов родзинка,
Така сполохана, як в пташечки, душа.
Пальто засніжене ховало білі крила…
Чи може так тоді здавалося мені,
Та моя пристрасть чоловіча вже грішила,
В думках цілуючи ті щічки молоді.
Вже роздягали очі, тіло безсоромно,
Холодні пальці ледь торкалися грудей,
Бажання дике й нагле, вкотре, віроломно
Вплітало стогони уявні, в світ ночей.
Сніжинки падали, мов пазли віртуальні
В сюжет, вписалися картинки складові…
Я знав, що ці хвилини мабуть вже останні,
Коли життя моє належить лиш мені.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784346
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.03.2018
автор: Ярослав Ланьо