Боюсь з дитинства білого халата,
Цей переляк лишається чомусь.
Суворі стіни, бачаться, палата.
Хоч не хворіла майже, а боюсь.
Живуть на світі справжні лікарі.
Буває страшно їм також, мабуть.
А дітвора, безжурні школярі,
У ескулапи запросто ідуть.
Що скажеш ? Амбіційне, молоде,
Ще безтурботне набирає бали…
Лиш потім усвідомлення прийде :
“А мед – не мед!” і ми таки попали !
Здолай візьми “не хочу” і “не можу”…
А світ гуде, прекрасний білий світ !
Гризи науку тяжку, майже Божу,
Зламати зуби можна об граніт,
Зламати душу об чиїсь печалі,
Об невідомість чи недуг свавілля !
Він зробить кроки досі небувалі !
Він не опустить руки від безсилля !
Мовчазним якось вернеться до дому :
Комусь спочити все ж прийде пора.
Що з`явиться у погляді по тому
Колишнього тепер вже школяра ?
Яким надалі буде часу плин,
Чим встелиться тяжка його дорога ?
Стрічати буде вже поважний він
Людей, яких відпрошував у Бога…
Чудесні будуть долітати вісті,
Для когось знову оживе палата…
І лікаря вітатимем у місті
Всі, хто бояться білого халата !
© Оксана Осовська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784195
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.03.2018
автор: Оксана Осовська