Я іноді чую їх шелест, і шерех, і шепіт,
І сонячним плетивом десь в діафрагмі живуть
Загублені тіні забутих і мертвих сюжетів,
Що втратили голос, і тіло, і силу, і суть.
Я інколи бачу їх образи в тихій кімнаті,
Примарні, холодні, застиглі на вічні віки.
Словами, мазками, штрихами — мені б то не знати! —
З безволля мого не дано їм усім розцвісти.
Я іноді чую, як пахне травою і пилом.
Та гостро і гірко давно вже погаслим вогнем.
І паданка літер, терпких як євшан, недоспілих,
Так пряно й оманливо вабить торішнім дощем.
І днями пустими — абзацами слів напівстертими —
Приходять герої моїх ненаписаних книг.
І дивляться раптом очима безжалісно мертвими…
І, певно, я маю просити прощення у них.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783599
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.03.2018
автор: Marika