Поема-симфонія
1
Вершини гірні
Йдуть церквами —
І світло! —
Світло й радість схилам
Колись засяєш
І Бог зрадіє
Спи мій коханий
Мій милий…
І ось сонце
І родить Бог гори
І от — ти відтоді
І час — плин і пам'ять
Пам'ять серця говорить
Аж ось сонце сходить
Богом жить?
Всередині радість біжить
Та й світло є — сходу
Під схилом — меч
Він лежить
І криві ножі
Спи, сонце сходить
Спи… і зможу я
Шпаргалки написати
Щоб у школі
Вчителів зміг побивати
Сухо вчені — висунуть вивчати
Саму добру вість
Спи! Це прочитають
У п’ятдесят шість…
І чого б тоді не спати?
Спи, щасливий
З голосом весняним
То на нім писали літа й весни
Люблячий
У вишнях п’яних і коханий
І за тебе Син Всевишнього
Воскреснув
Ти
Як застаратися
Не в ямі
Всіх читає небом Божа Мати
З ХVIII-го в університетах —
Курс для гвинтиків…
Що є правда можеш не читати
І як розібратись — в тім не винен ти:
Ще ж не маєш п’ятдесят ти?
Можна спати…
Ти на торзі
Мов на тризні:
З цих
Торг ікон цибулі гри гранату трохи
Дві епохи — далі самосудний вдих
Син набира апостолів із скоморохів.
Ти спиш?
2
Як богословіє з хреста
гориш:
люди відають
і не відають
як на вершині променя свого
цілуються з Богом
снів й незабутности
Я ж за тобою ніс кохання пташеня
і що мені тепер нести в долонях?
а світ дійшов до горла
я перенісся в щонайглибші сни
це щонайвищі сни
Зверху видно хто нижче
хто впав
побажай щоб сміливо ступав
світлом кликнутий —
шлях тобі дав…
аби діл пам’ятаючи не пам’ятав —
тільки кликав літати!
Про це ніхто ніколи
і ніде
не мовив:
зробіть народ людей
вже з цих з природи
народжу я божих дітей
я світло — нема суперечки
тільки хай мочаться у мене
немов колись у гречку
й потім забудуть
Це древо знизу-вгору-одне
зеленіє
а тьма нуртішає аж колеться
серце лиш молиться
Святий Душе, опустися в серце!
од переповнення поллялись
З нього сльози —
срібні рятівні стріли
на своєму місці бути в Бозі
бути собою
Цілим
3
Трудолюбці якось впізнають трудолюбців
Художні — художніх
Христові — христових
А чи добрі ми?
Напиляють часу дрібнозубці
І питаєм: а хто ми?
А хто ви?
Схоронили Григорівну* . Столітнє
Сяйво.
А папір, що на лоб клали
Жовтим став за ніч…
І напам’ять Шевченка…
Їй управив він річ.
Жовтий череп
Їй дух обіцяє…
Труд, окупація…
І до вчорашнього дня —
Труд із свідчень… Бо облистає
Добрий Бог!
Добрих слухає
Добрих він знає
Ти спи, милий,
Спи ще, коханий
Сам за товстим бур’яном
Два життя так сполола!
Бог — сила. Що не холола.
Боже мій!
В ямі, в ямці —
Води науки
Й науки води
Навіть праведні п’яні
Не одійди
Голова спахне медом
І їдять наукові кучмеди
З всіх наук поповзли на сліди
Привиди із химер — забуянні
Богом жить?
Всередині радість біжить
І є світло — сходу
Під схилом меч золотий лежить
І криві ножі
Й сплять й сонце сходить
Матір Божу люблю
Як Христа віднедавна
Рвусь та й рвусь
Що ж, тут кину?
Зніми чоботи науко-давні
І дай гумусодави
Кого кину загинуть?
Щастя, що я не домальовую
Принесуть самогон з самогону
А я щиро говорю маминою мовою
І кричу і волаю —
Мучеником Пантелеймоном:
«От! Вся сила моя — Христос!!»
4
І є сонце Боже
І родить Бог гори
І от — ти відтоді…
І час плин і пам'ять
Пам'ять серцю говорить
А ось сонце сходить
Україно, зоряна трава,
Чом ти сієш, сієш небом зорі?
Чом ти серцем з серцем не говориш?
Де твоя небесна голова?
Хилишся на часових вітрах —
В думці не летиш супроти вітру
Дай я
з серця сльози твої витру
Відтряхну від тебе тьму і прах.
Земле моя, зблиснемо смерчем
Світ здригнеться від осердя мислі
І коли на тобі він зависне —
Ось моє безсмертнеє плече!
Скинь в імя Христа усякий страх
І пітьму, зі мною несумісну!
Це даю навік яскраве місце
Ока духу — в зоряних вітрах…
Вершини гірні
Йдуть церквами віруючими
Світло на схилах
Радість схилам
Коли то засяєш
Бог твій зрадіє
Спи мій коханий мій милий
Проста ж мова
Серця — ясне слово!
Чоботи в ріллі
Випадково
Випадково-випадково
Ви не відривались від землі?
Найбожественнійший Ерос
Встав — й підняв над божі ери!
Правду кажу: в серце Божої Матері.
Треба ж отакого і підняти
Двір,
Скакаж,
І лляті чоботи…
Інтелігенти?
Янголи?
А недород?
Сам Бог казав: Я вибрав мій народ.
Кроми лагідних
Не чути
Серце хлібороба
Може нас збагнути…
Проста мова.
Голови — у ранішнім гіллі.
Чоботи в ріллі.
Серце! Серце — любов. Слово.
Радіє сонце Божеє
І родить Він гори
І от — ти відтоді…
І час плин і пам'ять
Серце говорить
Сонце сходить
Богом жить —
Це всередині радість біжить!!
А світло йде — сходу
Під схилом меч
Він лежить
І криві ножі
Спи
Сонце сходить
А ось є сонце Боже
Родить Бог— гори
І от ти — відтоді…
Час плин і пам'ять
Серце говорить
Сонце сходить!
15, 16 червня 2009, піст
Київ
* - Уляна Григорівна Гордієнко, селянка, велика Людина.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783545
Рубрика: Поема
дата надходження 21.03.2018
автор: Шевчук Ігор Степанович