Ніхто не побачить, ніхто не почує,
Блукає, мов вітер самотній в степах.
Країнами світу земного мандрує,
На нас споглядає, немов білій птах.
То поруч стоїть і за руку тримає,
І плаче від горя, що в серці людей.
Страждання і муки в безодню кидає,
І сльози в долоні збирає з очей.
Він йшов біля річки, у воду дивився,
У синьому небі пташки щебетали...
На березі хлопчик маленький молився,
І люди навколо у війнах вмирали!
Відлунюють гори невпинні ридання
А тихо лиш там, під землею, в кургані.
-"Коли вже закінчаться ці злодіяння?!"
- І раптом все стало неначе в тумані...
Він йшов і дивися на висохлу воду,
На діток, що тихо вмирають щодня,
На дивні захцянки, нав'язливу моду,
І як витікає з екранів брехня.
У серці його так багато людей,
І кожен свій слід залишав у душі,
Хтось бився із ворогом, наче Еней,
Хтось просто писав про Енея вірші.
Він сів під кущем на вологу травицю,
Із неба звисали важкі, сірі хмари...
Мов ниточку срібну, спіймав блискавицю,
І грім викарбовував серця удари.
Приліг і заснув під холодним дощем,
І сни, наче море, до себе забрали,
А серце його проросло із кущем,
І сльози ранковими росами стали.
Він тут попрощався з своєю землею,
Сказав: "Повернуся" вустами річок,
Злетів в синє небо нічною зорею,
Самотній блукає серед зірочок...
Та скоро повернеться знову до нас,
Зорею впаде, Ненароджений син!
І зробить світ кращим, коли прийде час,
І з ним наше людство досягне вершин!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783331
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.03.2018
автор: Sukhovilova