Повз поле стежина вертлява, прудка,
Біжить від зими в лісосмугу.
Знеможена безкрай журавка журна
Ховає у ніч свою тугу.
Гляділа пташат, хоча важко було.
Малим віддавала, що мала:
Любов материнську й обіймів тепло.
А молодість з тіла стікала.
Літа стерли крила та сили не ті.
Життя наплело довкіл сіток.
Десь ділись часини її золоті.
Тут й вирій у даль кличе діток.
На серце тривога наклала печать,
В очах затаїлась розлука.
Пташки невгомонно ридають-ячать.
Діймає й журавку розпука.
Тонесенький ключик – і ось пустота,
А старість з самотністю поряд.
Відкиньте засмуту, – шепочуть вуста.
Й сльоза затуманює погляд.
І серце болить, і геть стерте крило.
Іде до гнізда неохоче.
Оподаль востаннє «курли» пронеслось.
Гніздо ж гріти маму не хоче.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783276
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.03.2018
автор: Valentyna_S