Темні пасма волосся спадають на очі,
Їм не комфортно під шапкою виду корони.
За вікном сутінки - провідники ночі,
Вони, як і шапка, ніби знак оборони.
Думки через очі дивляться на екран,
Тонкі пальці застигли над клавою,
Момент натхнення, ніби левіафан,
Поїдає його, запиваючи кавою.
І ось звуки клавіш перетворились в слова,
Потоки думок переходять у речення,
Від іншого ніби захищена голова,
Це ніби зайвих думок самозречення.
Згодом, у момент відчуття вразливості,
Він знімає короноподібну шапку,
Перебуваючи у стані можливості,
Він ставить останню крапку.
І, може, в житті він одягнутий в маску,
У своїх написаннях одкровенно відвертий,
В словах не боїться любові чи ласки,
Він, як письменник, відверто упертий.
Не місце в словах неправді й брехні,
Що написані на папері чи на екрані.
І хоч люди бачать, що лежить на поверхні,
Частину душі тримають слів грані.
Її прочитати зможе не кожен,
Хоча письменнику це і не треба,
Він просто так, як він може,
Відкриває душу словам та небу.
[i]*Це може здатися по-дитячому, але вірш написаний під враженням від персонажа молодіжного серіалу, який був письменником і який був не таким, як всі[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783267
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.03.2018
автор: DariaB