Потепліло, повесніло. вже городи люди садять,
А у небі понад ставом дивні птахи два літають.
Покружляли, бачу, в небі, з шумом сіли в чисту воду,
І неначе задивились на свою чудову вроду.
Гордо плавали. шукали пристані в нас на воді,
І для всіх іменувались - "гнідинцівські лебеді".
Очерет їм шепче пісню.зорі осявають путь,
Ну, а лебідь і лебідка всім спокою не дають.
Чи на ферму поспішають, чи у поле люди йдуть,
Замилуються красою, мимо ставу не пройдуть.
А лебеді закохані вже побудували дім.
І молода гарна пора зажила щасливо в нім.
Але раптом їхнє щастя вмить розбила зла рушниця,
Із несамовитим криком закричала в небі птиця...
Зла рука лебідку вбила, лебедя спіткала туга,
На охах в нього померла його вірная подруга.
Похиливши горду шию,ніби підламавши крила,
Довго він не зміг злетіти звідти, де упала мила...
Потім в небо він піднявся,з сумом, з болем закричав.
Мов назавжди попрощався, світ за очі десь помчав...
Три весни, як лід розстане,як минають холоди.
Прилітав самотній лебідь у Гнідинці, до води.
Бо. мабуть не зміг забути, де залишилось кохання?
Бо, мабуть не дуже швидко можна подолать страждання
Ось в четверте потепліло, знов городи люди садять,
Як колись,у нас над ставом дивні птахи два літають
1993 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782787
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2018
автор: Валентина Рубан