Зірвався з місця потяг, наче тромб,
хитнувся жваво, спраглий до поїздки.
До юрмищ голос робота в метро
зажебонів самотньо по-вкраїнськи.
Озвався дзвінко: «Станція Дніпро!».
А людям що? Які в столиці люди!?
«Пааазвольцє! Ви падвінуцца нє прочь?»
Затим ще дужче хлине звідусюди:
«На слєдущєй нє буцьццє вихадзіць?» –
Відвести ж душу, роботе, нам ні з ким...
І тільки на баяні сивий дід
вряди-годи заграє по-вкраїнськи:
«Ой у вишневому саду
там соловейко щебетав.
Додому я просилася,
а він мене все не пускав...»
«Праасьціцє, раазрєшицє мнє праайці!" –
впритул, мов у ГУЛАзі – вирок смерті.
Долоня скам'яніла в кулаці.
Завихрились в думках кипучі смерчі.
Які ж тепер кияни? – «масквічі»!
Мільйони писків, пельок – не стулити...
Богам позакладало. Вий! Кричи!..
Тут брешуть Брєжнєв, Сталін і Столипін.
Колись творцям зламали язики.
Не довелося й крил відтак ламати.
Вже й не горять, а жевріють зірки...
«Чооорнобрииивців насіяла мааатиии...»
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782547
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 16.03.2018
автор: Олександр Обрій