Одного разу я збиралась в люди:
зробила зачіску на тонкі бігуді,
дістала з шафи (геть аж з антресолі)
свій капелюх моделі “селяві”.
Пішла собі ошатна, вечоріло...
В снігу купались гучно снігурі.
Та тільки до кафе зайти хотіла,
за ручку двері вчасно не схопила
і гримнулась... злетів мій “селяві”.
Якийсь хлопчина, взутий у “Сartlon”,
промовив таємничо, наче в змові:
— Що би не трапилось — ДЕРЖИ ФАСОН!
І я тримаю, так його тримаю,
І вдень, і ввечері, і знаєте — вночі!
Куди не йду, отой ФАСОН тягаю,
як цінність безумовну, при собі!
Приїдуть діти, внуки в вихідні,
які раніш гостинці випікала!
На пенсію забудеш про омара –
ДЕРЖУ ФАСОН! Насмажу їм млинці.
Дістану баночку варення із комори,
родзинками присмачу гарно сир.
То буде смакота — знімай підбори!
ФАСОН — то мій кумир і поводир.
Тут на “жіночник” кличуть у неділю.
Дивлюсь, а в сукні змились кольори...
Нічого, то зроблю із неї льолю,
на шарфик підійдуть два рукави.
В альтанці самовара налаштую,
чайок духмяний, гарний, наче сон...
— Давай-но цілуватись!..
— Ти жартуєш?
А чоловік:
— Та ні – ДЕРЖУ ФАСОН!
03.2018 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782498
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.03.2018
автор: Таня Світла