Далекі друзі, добрі читачі!
Знов я до вас заходжу із думками.
Серця тривожу оцими рядками:
Коли як роздуми, а часом і плачі.
Ви вже пробачте, слабості старечі…
Вже не оспівую юначий давній цвіт,
Бо тяжкий пласт моїх прожитих літ
Останнім часом дуже жме на плечі.
Хоч кажуть люди: молода душа
І здатний ще безтямно закохатись…
Таж молодість вже не зайде до хати
І в гаманці надій – ані гроша!
Реально – так: щодня на самоті,
Німий екран комп’ютерного світу,
Нечасті, ніби крадені, візити,
Де бесіди приземлено прості.
І ще вірші… немов ота вода,
Течуть, течуть… дай Бог! – занотувати!
Отак, як зараз – в просторі кімнати
Пишу про щось – і лихо не біда!
Одне ще здатне збурити думки:
Згадка про ту, яку щоночі бачу.
Лиш уві сні… душа за нею плаче,
Та доля не засвітить нам зірки!
Прийде у пам’ять… ніби наяву
Дивлюся в очі, як колись дивився…
Начебто пив… та так і не напився,
Хоч досі нею дихаю й живу.
Різні шляхи у нашому бутті,
Все розумію: треба, щоб окремо…
Трагедія, як тема для поеми
При повному колапсі в почутті.
Таке то, друзі, видає старий!
Немов при сповіді розкрив зболілу душу.
Вже пізній час. Кінчать балачки мушу,
То вже пробачте за мінорний стрій!
08.03.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782328
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.03.2018
автор: dovgiy