(По В. Висоцькому)
Байдужі до наживи і земель,
Від порохом задимленого порту,
Вели ми свій лінійний корабель,
Стволами ощетинившись по борту.
Темніючий, проплив над нами грот.
І найскладніший самий наостанок,
На виході, між рифів поворот
Виводив нас на води океану.
Але біда верталася назад.
І там, під триколором, різав хвилі,
Гойдався, маневруючи, фрегат.
І з двох, комусь одному не світило.
Наш перший залп - і ще пливли дими,
Ще скеля канонаду відбивала.
А вже поспішно заряджали ми
І правий борт, готовий, розвертали.
У нас ще не підняті паруса,
А їхні вже обвислі і зім'яті.
Ліг точно залп - ви з нами, небеса -
Там весла діставали на фрегаті.
Ось боком розвернулися вони -
На мить скувало холодом аорту.
І корпус наш - Всевишній, відверни! -
Здригнувся, продірявлений по борту.
Тягнувся час, душили нас дими,
Вогонь і смерть випльовували жерла.
І переможно вигукнули ми,
Коли для них фатально не поперло.
Горіло в нас і заливало дно.
Але в розріз з непереможним міфом,
Несло їх, некерованих стерном,
Прибоєм розбиваючи об рифи.
Знав океан, сіріючий від хмар,
Кого сьогодні викине на скелі.
І ми тягнулись, стримавши удар,
На простір океанської пустелі.
А біля них кричав пташиний хор,
Зліталась хижа братія крилата.
І пропливав під нами триколор,
По течії, з уламками фрегата.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781703
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.03.2018
автор: Леонід Луговий