триптих
Респектабельні пілігрими…
«ходять» по шевченківських місцях.
Вербують верби у монографії.
Вивчають біо і гео-графію.
Полюють в полі на три тополі…
А цікаво, багато б із них потрафили
Пройти шляхами його долі?
Ліна Костенко
«Заворожіть мене волхве…»
Тарасе наш!
триптих
І.
Тарасе наш! Хто подолає
Думок твоїх всю глибину?
Той, хто в очах твоїх спізнає
Мою, твою й свою вину...
Вину й безвинність, Світло й сірість
Усіх після Христових днів:
Чи фанатизм, чи дні без Віри;
Патріотизм – чи шовінізм.
Хто може змалювати правду
В цій неправдивій стороні?
Хто для народу дбає право
У цій неправедній борні?
Тарасе наш! Хто подолає
Думок твоїх всю глибину?
Той, хто на віршах все ще грає
Заради зиску й полину?
Чи той, хто вчену ступінь творить
На долі, що тобі болить?
Другий на мові заговорить,
Що розридаються й воли...
Та всі тлумачать, слина в боки:
„Концепція,... міфологізм,...
Мутація і поклик моди...”
Оце змагання – модернізм!
Тарасе наш! Прости вже грішних…
Садок вишневий розквітай!
Бджіл і хрущів той гул утішний
Дай Бог, розбудить нас... в літа.
ІІ.
Тарасе, серденько твоє, –
Летить у висях незбагненних
І дивиться на Землю-Неню,
Чи правда в нашім світі є?
Чи діти вже порозумілись,
У дружбі й щасті поселились,
В полях Вкраїнських сміх кують
І радість за потребу мають,
Державу вже не лихоманить
Й онуки в мирі мо’ поснуть?
Де славна Хортиця шумує,
Чи ж пам’ятають козаків?
Їх слово й діло славне й мужнє
Чомусь навчило сіряків?
Пани добріші може стали?
– Та де? Посліднє розікрали
Вздовж незалежності років…
Тарасе, мрії не збулись!
Пани, як при тобі, вскубуться
За ті клейноди, що й були –
Ще довго біди не минуться,
Мотають жили, як колись…
«Все йде, все минає – і краю немає,
І листя пожовкле вітри рознесли»*
А правда не збулась – в хулі десь конає
І хто їй дасть раду, як Совість змели?
Чернеча гора… Стільки часу минає.
Тарасе, скажи – чи з колін ми звелись?
О, грішний народе мій, в мріях до краю –
В подушці сльоза. То ж проснешся коли?!
ІІІ.
Тарасе, чом водночас з тобою не жили?
І чому білим світом босоніж не брели?...
Отам де тин і вишня єднають два двори –
Вже, духом об’єднавшись, ми б знались до пори...
Ділили б тиші спокій, чи стогін вітровій –
Не так би одиноко котились сльози з вій...
Та Бог дає нам завше свої шляхи в буття –
То ж брате наш Тарасе, осібне й каяття...
* Т.Г.Шевченко, «Гайдамаки»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781130
Рубрика: Присвячення
дата надходження 09.03.2018
автор: Променистий менестрель