Як ми вчилися…

                                                                                                                                                                         Присвята
                                                                                                                                                                     О.  В.  Хоменко
     Кінець  двадцятого  століття…                                    
Набирає  оберти  комп’ютеризація,  мобільна  телефонізація,  різна  інтелектуалізація.                                        
     Весь  народ  спішить  вчитися,  щоби    бути  в  ногу  з  прогресом,  не  відставати  від  інших.  Це  ж  так  цікаво  –  вийти  за  поріг,  а  тобі  вже  дзвінок:  -  «Ало!  -  де  ти  є?  -що  будеш  їсти  на  обід?-  коли  зустрінемось?»    -  так  повторяється  по  24  години  кожен  день.  
       З  одного  боку  –  все  нове,  цікаве  і  зрозуміло,  що  захоплює.  Людям  хочеться  поговорити  по  новенькому  мобільному  телефону,  якого  ще  не  бачили,  а  тільки  чули  про  нього.  З  другого  –  можна  собі  уявити  картину,  якщо  на  підприємстві,  чи  в  організації,  де  працюють  люди  групами,  або  по  3-7  працівників  у  маленькому  кабінеті,  телефони  не  змовкають  –  суцільна  говорильня.  Хочеш  цього,  чи  ні,  іноді  з  розмов  працівників  узнаєш  таке,  про  що  не  хотілось  би  знати…  
       Потихенько  навчилися,  освоїли.  Правда,  не  всі  зразу  і  не  всі  освоїли.  Але  –  на  те  вона  й  наука,  щоби  навчатися…  
     З  комп’ютеризацією  справа  набагато  складніша.  Тут  тільки  появилися  комп’ютери  -  кожен  старався  себе  новішим  забезпечити,  а  такий,  що  похожий  на  «пузатого  дядька»    і  часто  "зависав"  -  спихнути  сусіду…
     Так  було  скрізь:  обласні  організації  забезпечували  себе  новенькою  технікою,  а  стару  (  ксерокси,    комп’ютери,  калькулятори)  передавали  своїм  підлеглим  організаціям  у  райони.  Нехай  там  у  районах  третируються,  привикають  до  комп’ютерів,  бо  на  друкарській  машинці  післявоєнного  періоду  багато  роботи  не  зробиш.  Хоч  і  на  цих  комп’ютерах  –  не  зробиш,  бо  вони  постійно  «зависають,  шкребуть»  ,  а  все-таки  –  це  техніка!    Тут  не  будеш  перепечатувати  цілий  лист  тексту  (якщо  допустив  помилку),    як  це  було  на  друкарських  машинках.  На  комп"ютері  все  просто  і  ясно  -  натиснув  потрібну  клавішу  і  помилки  немає.
     На  перший  погляд  –  все  швидко  і  красиво…  Але    не  все  так  швидко  робиться,  особливо  коли  люди  різного  віку  освоюють  нову  техніку,  тобто  -  старі  комп’ютери…  Тут  без  сміху  і  плачу  не  обійтися.  Складаються    навіть  вірші:
                                       Комп’ютер  –  гроб,  ми  з  ним  давно  на  «ти»
                                       він  став  усе  частіше  “зависати”  :
                                       шкребе,  пихтить,  як  березневі  коти.
                                       Хотіли  б  новий,  та  нема    проплати…
 Хотіти,  як  кажуть,  не  шкідливо,  а  працювати  потрібно  на  тій  техніці,  яка  є    на  даний  період.                                                                                                                                                                                                                                
     Уявіть  собі  картину  -  районна  нотаріальна  контора  тих  років:  черги,  тіснота,  бо  люди  ще  з  вечора  записувалися  в  чергу,  щоб  потрапити  до  нотаріуса  на  наступний  день…  Іноді  в  живій    черзі  люди  стояли  до  ранку.  По  всякому  було…    Все  залежить  від  людей:  тих,  хто  працює  в  нотаріальних  конторах  і  тих,  які  хочуть,  щоб  їх  якісно  і  швидко  обслужили.
     Розпочався  трудовий  день.  В  нотаріальній  конторі  черга  -  не  пройти,  не  протиснутись…  А  комп’ютер  взяв  і    «завис»,    не  хоче  слухатися,  хоч  плач…
Працівники  контори  зібралися  біля  комп’ютера.  Всі  гуртом    приводять  його  в  робочий  стан,  все  роблять  (що  можна  і  не  можна  з  ним  робити),  а  він  не  працює...  
     Молоденька  завідуюча  заспокоює  відвідувачів  і  просить  не  хвилювалися,  дзвонить  спеціалістам  –  комп'ютерщикам,  щоб  приїхали  –допомогли  наладити  роботу...  
А  черга  “хвилюється”,    гуде  як  у  вулику...  Людей  також  можна  зрозуміти.  Поприїжджали  з  району,  кожен  спішить,  щоб  встигнути  на  транспорт,  бо  приїхати  чи  добратися  додому  із  віддалених  сіл  не  так  просто.  
-  Ну  що  вони  там  роблять?,  -  ну  скільки  можна  чекати?.  І  так  дальше,  і  тому  подібне…
     Одна  жіночка  з  черги,  що  в  коридорі  не  витримала,  відкрила  двері  кабінету  і  пару  хвилин  мовчки  дивиться,  чим  заняті  працівники  контори.  Тоді  мовчки  закриває  двері,  стає  в  чергу.  А  черга  гуде…  Всі  питають,  що  робиться  за  дверима,  чим  заняті  працівники?  Жіночка  не  витримує  і  кричить  на  всю  контору:  “Що  роблять,  що  роблять?  Зібралися  всі  кругом  столу  і  дивляться  телевізора”!  Тут  уже  народ  загудів!,…  у  кого  яке  почуття  гумору,  не  передати!  Хто  сміявся  до  сліз,  в  кого  сльози  бігли  від  тимчасових  труднощів...
       З  комп’ютеризацією  розібралися…    І  слава  Богу!    Тепер  будемо  ще  чомусь  новому  вчитися.
                                                                                                                                                                         05.03.2018





адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780757
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.03.2018
автор: Веселенька Дачниця