Весна ще не вдягла вербі сорочку,
І перший грім небес не сколихнув…
Дитині не було тоді ще й рочку,
Коли татусь поїхав на війну.
Стоїть весна четверта на порозі,
За ці роки вже підросло дитя.
Чекає татка й шле Кремлю погрози,
І молиться за мир і за життя.
Аж ось прибув татусь, весь посивілий…
В очах неспокій крає глибочінь…
Хлоп’я ступнуло кроків два… несміло:
Ні, не таким той снився уночі…
На руки глянуло: які ж широкі –
Солдатські, справжні! Й дивна сивина…
Це він беріг той сон усі ці роки,
Щоб далі не просунулась війна.
О весно! Ти завжди пора надії,
Посій її синочкові і нам:
Народ діжде хай миру і зрадіє,
Й ніколи не повториться війна!
4.03.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780674
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 06.03.2018
автор: Ганна Верес