Чи пам’ятаєш, ти колись казала:
«Це – не твоє. Іди або змирись»?
Вже скільки та зозуля накувала
Від того напівдавнього «колись»?
А пам’ятаєш ту нічну розмову?
Так було добре, все без плюмажу,
Та тільки ти змовкала напівслові
І обривала: «Більше не скажу».
І я мовчав, роздертий почуттями
Солодких та тривожних катувань.
Боявсь, мабуть. Чого? Впектись словами
Почутими на безліч запитань?
Ти пам’ятаєш хмарні капелюхи
І львівську каву, найсмачнішу з кав,
Як я курив та слухав упіввуха,
Автівку на узбіччі поміж трав?
Автівка в полі… Не моя автівка,
Я – не водій в ній і не пасажир.
Згадала баба… як була ще дівка…
Скрививсь, немов ковтнув прогірклий жир.
То усміхаюсь, люба. Справді – гірко.
У чім вона, причина гіркоти?
Волів би мати замість серця дірку,
Блаженство сліпоти та німоти.
Не дорікай. За що? Тобі не зрадив,
Напевне, жодною з усіх можливих зрад.
Так, мій щодень – не рай, не Ельдорадо,
А, швидше, депресивності парад.
То й що з того? То що тобі до мене?
Давно встромила в серце гострий ніж,
Я обіймаю. Справді, навіжений.
І знаю, що не виймеш. Далі ріж.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776523
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.02.2018
автор: Котигорошко