Я бачила,як плачуть квіти,
І боляче було дивитится мені...
Вони були ображені,як діти,
Які щось бачили страшне у сні...
Виблискували сльози в них,як перли,
Їх заспокоїти хотілося мені,
Пелюсточками кліпали й мовчали,
Певне страшне теж бачили у сні...
Може злякали їх пориви вітру,
І їм незатишно і холодно було,
А може втратили й вони вже віру,
І сльози відчаю вкривали їх чоло...
А може снились їм невдячні люди,
Що не оправдали їх віри і надій...
І негаразди,що тепер є всюди,
Отож і сльози капали з їх вій...
Адже вони природу відчувають,
І негаразди, й болі всі людські...
І людям, і природі співчувають,
Жура і болі, певне, й їм близькі...
А може і вони бува страждають,-
Від неповаги й грубості людей,-
І топчуть їх,й з корінням виривають,
Бо не вважають за своїх дітей...
До них частенько я звертаюсь,
Їм довіряю свої болі і жалі...
І вони чують, й сльози в них зникають,
Стає їм легше, а з ними і мені...
Отож і квіти мені рідні,як і діти,
Радують красою, сповнюють буття,
Розмовляю з ними, і вони як ліки,
Змістом наповнюють моє життя...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776223
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.02.2018
автор: геометрія