Дідусева оповідка

- Дідусю,  дідусю,  а  розкажи  мені  щось!  
Старенький  чоловік  відвів  зацікавлений  погляд  від  улюбленої  газети  і  зітхнув.  Він  дуже  любив  читати:  чи  то  газети  із  заїждженими  темами,  чи  серйозні  книги,  чи  «легеньку»  літературу.  На  полицях  його  бібліотеки  мали  місце  і  релігійні  книги,  і  філософські,  чимало  медицини  також  ховалися  там  від  чужого  ока  в  очікуванні,  коли  їхньому  господареві  захочеться  знову  щось  почитати.  
- Я  прочитаю  тобі  казку…  -  пробуркотів.  –  Ти  ж  любиш  казки!  
- Ти  мені  їх  вчора  читав!  –  відмовила  дитина.  
Онука  у  дідуся  була  дуже  непосидючою.  Вона  могла  говорити  годинами  без  зупину,  цікавилася  усім,  чим  тільки  можливо,  а  коли  навчилася  і  читати,  то  не  раз  старенький  доручав  їй  виконувати  «важливу  місію»:    читати  казки,  легенди,  міфи,  які  дитині  були  до  вподоби,  вдавав,  що  слухає  їх,  а  насправді…  або  дрімав,  або  читав  свої  газети.
- Ну  гаразд.  –  усміхнувся.  –  Давай  розповім  тобі  про  діда  Нетяжку.  –  і  гордовито  промовив:  Жив  собі  дід…
- Годі,  діду,  годі!  –  нахмурилася  онука.  –  Я  цю  казку  вже  не  раз  чула,  навіть  знаю  її  напам’ять!  
- Ну,  то  візьми  й  почитай  щось.  –  буркнув  і  знову  з  великим  захопленням  прилип  поглядом  до  газети,  на  титульній  сторінці  якої  красувався  напис  «Нові  ціни  на  газ»,  черговий  раз  лаючись  на  несправедливість  цього  світу  по  відношенню  до  простих  громадян  і  пробурмотів  улюблене  «Йолки-палки!».  
Онука  тим  часом  зайнялась  вивченням  першої  кращої  книги,  що  попалась  їй  під  руку  –  першого  тому  великої  радянської  енциклопедії  з  красивою  помаранчевою  палітуркою.  Дитина  із  захопленням  гортала  старі  сторінки,  що  пахли  друкарською  фарбою  і  так  званою  «давністю»,  що  завжди  її  приваблювала.  На  сторінках  з’являлися  і  космос,  і  тварини,  і  різні  відомі  постаті  радянщини.  Час  від  часу,  коли  різні  держави  приковували  її  погляд,  відривалася  від  читання  і  дивилася  на  стару  карту  часів  СРСР,  що  висіла  над  дідом.  
Дідусь  ще  не  раз  із  захопленням  встиг  прочитати  газету,  вивчити  телепрограму  і  навіть  подивитися  улюблені  «Факти»,  що  завжди  з’являлися  на  телеекранах  об  12.45.    Потім  був  обід,  і  червоний  бабусин  борщ  швидко  сховався  у  його  шлунку  разом  з  хрусткими  котлетами,  знову  у  його  руках  опинилася  газета,  яка  на  цей  раз  швидко  надокучила  і  була  схована  у  великій  шухляді  тумбочки,  що  стояла  біля  ліжка.  
- Ну  гаразд,  -  промовив.  –  Давай  розкажу  тобі  щось…  
Онука  сіла  навпроти  нього,  відклавши  убік  енциклопедію,  і  з  великим  захопленням  завмерла.
- Що  ти  хотіла  б  почути?  –  спитав.  
- Ну,  щось  про  твоє  дитинство…  -  відповіла.  
- Ай,  та  ти  й  так  усе  знаєш!  –  махнув  рукою.  –  Знову  крутити  стару  платівку…  
- А  може,  було  щось  веселе?  
- Та  якби  ж  було…  -  замислився  на  мить,  глянув  на  годинник  і  посміхнувся.  –  Та  є  одна  історія!  Я  тобі  її  ще  не  розповідав!  
Дідусь  пригладив  правою  рукою  свою  чорну  чуприну  і  ледь  помітно  усміхнувся.
***
То  було  давно,  коли  я  себе  ще  не  пам’ятав.  Про  це  мені  казав  батько,  а  батькові  дід…  Та  й  мені  дід  колись  про  це  мовив  словечко.
Стояло  бабине  літо.  Сонечко  приємно  гріло  землю,  де-не-де  з’являлися  перші  жовті  листочки,  дмухав  легенький  вітерець.  Підкрадалася  пора  жнив,  тому  більшість  дорослих  із  села  були  або  в  полі,  або  на  городі.
Дід  дрімав  на  вулиці,  на  ґанку.  Він  прикрив  утомлене  обличчя  капелюхом  і  канув  у  солодкі  сни,  час  від  часу  шморгав  носом  і  ледь-ледь  хропів.    Довкола  бігали  онуки,    бабця  порпалася  коло  хати,  час  від  часу  розгинаючи  спину,  і  поглядала  то  на  онуків,  то  на  діда,  що  мав  би  слідкувати  за  ними  (ну,  принаймні,  мав  робити  вигляд,  що  слідкує).    
Раптом  здійнялася  курява.  Вітер  засвистів,  немов  навіжений,  довкола  загуркотіло  і  серед  невеликої  сільської  дороги,  що  проходила  повз    дідову  хату,  з’явилася  хмара  з  піску  та  глини.  Вона  висіла  над  дорогою  якусь  мить,  поки  з  неї,  немов  Пилип  з  конопель,  не  вискочила  бричка.  Двійко  запряжених  білосніжних  коней  дзвінко  цокали  копитами:  стрункі,  довгогриві,  у  красивій  дорогій  збруї  –  вони  тягнули  за  собою  не  менш  красиву  бричку  яскравого  кольору,  у  якій  сидів  пан,  теж  не  менш  дорого  вбраний.  
Незнайомець  спинився  перед  двором  старого  і  щосили  його  погукав:
- Агов,  діду!  –  почув  крізь  сон  чоловік  і  миттєво  вскочив,  мало  не  скинувши  з  себе  капелюха.  Діти  разом  з  бабцею  теж  завмерли,  не  відводячи  очей  від  пана.  
Дід  підвівся  з  ґанку  і  повільно  попрямував  до  брички;  від  неї  віяло  холодом  і  страхом.
- Так,  шановний…  -  промовив.  –  Я  Вас  слухаю.  
Незнайомець  поправив  свою  блискучу  кресаню  і  мило  посміхнувся.  Його  пишне  вбрання  відразу  ж  прикувало  до  себе  погляд  старого,  а  жести  були  дуже  інтелігентними  як  для  жителя  цих  місць.  Видно,  панок  був  заїжджим.  
- Ви  не  знаєте  часом,  як  мені  доїхати  до  сусіднього  села.  –  відповів.  –  Бо  я  вже  котру  годину  ганяю  своїх  баских  довкола  вашого  селища,  а  як  далі  їхати  –  не  знаю.  
- Та  ви  їдьте  цим  шляхом,  аж  до  перехрестя,  а  тоді  звернете  направо.  –  кивнув.  –  Так  доїдете  до  сусіднього  села.  Правда,  дорога  трохи  далеченька,  йде  понад  річкою  та  попри  лісочок,  але,  поки  не  стемніло,  доберетеся.  –  кивнув  на  сонце.  –  Бачите,  ще  якась  година  –  і  воно  сховається.  
- Дякую,  шановний.  –  ще  раз  посміхнувся  панок.  –  Бачу,  чоловік  Ви  тямущий  та  й  змогли  мені  пояснити  дорогу…  За  це  буду  вдячний.
Незнайомець  сховав  руку  за  каптан  і  витягнув  велику  коробку  з  цигарками.  Таких  цигарок  прості  люди  не  бачили,  не  те,  щоб  пробували.  
- Бачу,  любите  люльку  посмалити.  –  кивнув,  –  А  тепер  спробуєте  справжню  цигарку.  –  і  простягнув  коробку  дідові.  –  Виберіть    собі  якусь.
Дідусь  хоч  і  здивувався  і  дещо  злякався  такої  люб’язності,  проте  вхопив  першу,  що  потрапила  йому  на  очі,  цигарку  і  також  посміхнувся  і  відповідь.
- Дякую…  
Незнайомець  швидко  стрибнув  до  брички  і  коні,  немов  ужалені,  швидко  помчали  геть.  За  ним  здійнялася  курява,  як  і  при  його  появі,  знову  все  загуділо.  
Старий  дістав  сірника,  щоб  прикурити,  проте  швидко  відсахнувся:  у  руках  була  не  цигарка,  а  собача  купка.  
- Тьху!  –  плюнув  і  швидко  перехрестився.  –  Нечиста  сила  якась!  Упаси,  Господи!  
Цієї  ж  миті  курява  зникла  і  дорога    знову  стала  чистою,  немов    нічого  й  не  було.
Сонечко  поступово  пішло  на  захід,  дорослі  поверталися  з  поля  і  городів.  Вітерець  ущух,  стало  прохолодно.
Дід  ще  довго  стояв  коло  воріт,  плювався,  хрестився,  лаявся  і  щось  бурмотів  собі  під  ніс.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776030
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.02.2018
автор: Ольга Плай