Холодний сон замальовує блакиттю кришталевої прозорості. Замерзає крижане серце. Чи знаєш? Чи чуєш?
Чуєш як стугонить кров, коли застигає. Останні слова. Останні краплі. Густі, от – от скаменілі у відблисках холодного сонця, білого і пронизливо гострого.
Так забирає втома. Обережно, ледь торкається, так м’яко. Просто сніжинки лоскочуть щоки. Тільки щоки червоніють все більше, а потім бліднуть. Зимова казка захоплює у свій полон.
Чи відпустить? Чи буде куди повернутися? Чи буде кому закликати весну?
Шепіт обпалює губи, пече горло, але ж не видасть ні звуку, який почув би хоч хтось. Тільки сніжинки замітають. Не впізнати й контурів. Приховано обриси. Ніхто не порушить тишу.
У зими своя мова, передає світлові повідомлення морзянкою . Хтось читає їх там далеко. А чи є ще щось тут? Снігом заморозило дзеркало. Здається світ змінився. Можливо назавжди? Холод кусає сильніше. Не можна питати таке.
Біло – прозора блакить така мінлива. Тільки кліпнути варто і межа між світами прорветься непомітно, завісу відхилено тільки на мить. Чи ж можна помітити?
Не встигнути. Мить змінила усе. Змінився світ, тільки здається, що все як раніше, що досі чекання породжує холод. Він уже нетутешній. Як же знайти? Як догукатися крізь перепону? Як повернутися?
Може й не варто? Тільки спогад такий гарячий, а мороз все розпалює внутрішнє вогнище. Міцна оболонка і кризі туди не дістатись.
Чуєш як пульсують червоні грона? Де вони? Де ти? Чому не шукаєш? Боїшся замерзнути?
Якби віднайти, не страшний той холод. Тільки б зима не забрала першою. Чи довго зможу триматись? Немає змоги опиратися. Там, за межею стільки краси, а тут залишається тільки крига. З неї не розквітнуть квіти. Хіба ілюзії.
Але вони так близько. Тільки біла завіса хуртовини відділяє від прозорого льодового свічада. Що там видно? Здавалося знаєш. Та тільки здавалося.
Бачиш? Чи бачиш мене? Холодом губ синіє обличчя. Мене вже не впізнати. Але я ще є. тільки де? Яким би не марним був крик, він залишає, дозволяє триматися пучками закоцюблих пальців за землю. Під кригою залишається кров. Червоні краплі роблять сніг яскравішим.
Я тримаюся. Марно і безнадійно гукаю без звуку. Всі звуки вкрала зима і жартує жорстоко, світловими сигналами розповідає історії. Тільки історії ті не вигадка. Чи знає той, хто бачить ті слова? Все одна надто далеко. Хай же читає їх як книжкову вигадку, хай сприймає казкою.
Мені допомоги чекати марно. Ти ж кинеш мене і я знаю це. Так просто і звично. Тільки чомусь і досі холодно. Вже не повинно б.
Біле мереживо обплутує і вмовляє скоритися. Чому ж так страшно і порожньо? Чому не вірю примарному шепоту? Кому шепочу свої мрії? Вони надто теплі іще для цієї зими.
Скоро застигнуть.
Хочу згаснути. Але ж ні. Це не так. І досі?
Чекаю тебе. Ти не чуєш.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775650
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.02.2018
автор: Траяна