Затято тисне сірохмарне небо —
ввижаються якісь журливі вірші.
Воно ще вранці кликало до себе —
надвечір голос... не чужий, та — інший.
Що за сьогодні втрачено? Здобуто?
Куди так біг, а врешті — не прибіг?
Шукав рятунок, а знайшов отруту
на перехресті зболених доріг.
Так докоряють хмари вечорóві
за промінь сонця у сумних очах.
І тільки зорі слухати готові
тремтливу сповідь, тиху, як свіча.
Так, втрачено, то правда, і здобуто
лиш попіл мрії, кинутий на сніг.
Але допоки ладен ти відчути
багаття мрій, думок — той вогнебіг,
тебе не здушить сірохмарне небо
і не отруїть заздрість шукача,
бо завжди й всюди знайдеш шлях до себе
і до душі, що чиста, як свіча.
7.01.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775478
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.02.2018
автор: Анна Качан