ось кінцева і ось я з незручною громіздкою валізою
і рюкзаком
опиняюся серед поля й кількох дерев
з однозначною ґрунтовою дорогою в протилежний від міста бік.
тільки світанок і я думаю про тепле ліжко в моїй квартирі,
заварну каву і недочитаний том "зів'ялого листя"
мокре взуття і сумка, що постійно сповзає з плеча,
натерта розчервоніла ключиця, яка трохи пече
звертаючи у вузьку зарослу бузком алею,
все ще вагаюсь чи варто гукнути.
батько на ґанку чистить картоплю, і я чемно кажу́, що мені зовсім не важко занести всі мої речі в кімнату, ні, не забула, в сіни й ліворуч, як тут сплутаєш - всього дві кімнати, як ти, тату?, ні, я з дороги не втомлена, давай допоможу з картоплею, приготую сама, не турбуйся, о, в тебе побільшало вуликів, ти ще робиш те гіркувате вино?, нащеплені яблуні, дуже гарні, я привезла тобі трохи продуктів, хочеш чаю чи кави?, із цукром?, ні, робота та, що й раніше, ще досі не знаю, так, все добре, я знаю, потім, так, смачного, й тобі, мабуть пізніше, гаразд..
надсутінки я опускаю ноги у теплу воду і поволі п'ю чай, поки батько готується до сну. виливаю залишки під дерево у саду,
полохаю якусь малу і вертку істоту, повертаюсь і бачу у вікні маленьку лампадку. з боку алеї тягне холодним вітром. мені не віриться,
що ми тут самі.
зачиняю двері, повертаю ключ двічі, перевіряю замок, прислухаюсь до тиші і гортання сторінок книги, поправляння ковдрі, перевіряю замок.
добраніч
постіль холодна, вікно виглядає у сад, у саду птахи цикади, ніяк не заспокояться, я знаю, що не зможу побігти як раніше у сусідню кімнату батьків, увірватись у їхній сон, щоб просити прихистку. тато казав: "ти не маєш нічого боятися". маю безстрашного тата. тато має лякливу доньку.
ти не маєш чого боятися..ти не
постіль холодна, вікно виглядає у сад, у саду птахи цикади, цикади вже стихли, птахи ніяк не заспокояться. сонце золотить долівку. кроки тата, п'янкий запах із кухні. я повертаюся до дрімоти ще на кілька хвилин.
день минає і я знаю, що ще на початку сказала занадто багато слів і тепер вже не можу мовити більше. картаю себе, що була такою марнотратною. тато, мабу́ть, не картає. він мовчить. і усміхається. допомагає укласти валізу. й мовчить. показує нову грядку, посаджене дерево, полатану стріху, заготовлені дро́ва на зиму, приблуду-кота. і мовчить. я знаю, він мовчить й про те, що він усміхається. і я кажу́, тату, я дуже радію, що тобі так добре ведеться, і що дерева, які ти са́диш дають такий урожай, мені добре у тебе, кажу́, хочеш я привезу тобі нових книг і щось ще, кажу́ і мовчу. маю мовча́зного батька. батько має мовча́зну доньку.
я стою на східцях автобуса й забираю із татових рук останній пакунок. так, зателефоную, коли доберусь, так, і я тебе. сильно люблю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775174
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2018
автор: Hauch