Зима не терпить жару й позолоти,
Їй небо власне срібло віддає —
Закохане. Хоча б єдиний дотик —
Усе віддасть: блакить... усе, усе!..
Але вона погордлива й холодна,
Блищить те срібло всюди — не на ній,
Бо як же це, на це вона не згодна —
Чуже носити. Сором! Кам'яній!..
І небо кам'яніє. Вже не плаче
(Вона його спогорда попросила),
А все чекає і срібли́ть терпляче:
«Яка вона незміряно красива!..»
24.01.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773470
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 26.01.2018
автор: Анна Качан