Я відкрив очі, але одразу закрив їх, бо на обличчя капало щось бридке й холодне. Було вогко. В спину поривами дув вітер і задирав поли моєї куртки, чомусь, незважаючи на високу вологість, абсолютно сухої. Я витер очі рукавом та озирнувся. Ліс. Судячи з усього - старий сосновий бір, в усякому разі, я сидів на холодній землі, спершись спиною на товстелезну покручену сосну, такі сосни були повсюди, порепані, криві, та порослі темно - зеленим мохом.
Так, добре. Зоріентуємось. В свідомості щось зі скрипом провернулось і на долю секунди я розгубився. Я побачив себе зверху, з висоти верхівок дерев, ніби я стою посеред безкрайого темного лісу без доріг и навіть стежин, а навколо нього кільцем височіть крута скеля, все це нагадувало якийсь із муляжних ландшафтів, які прикрашали кабінет географії в моїй школі.
Я зтрусонув головою і кілька разів вдарив себе по обличчю долонею, намагаючись виштовхнути із свідомості цей морок. Світ став на місце та повернув собі чіткі кольори і обриси.
Так, ще раз. Зліва, над верхівками дерев жевріло вранішнє сонце, отже - там схід. Мені ж треба було на захід. Я взяв у руки свою СВДК і пішов у бік, протилежний сонцю, що вставало вже над обрієм.
Дивно. Щось таки, було не так. Присмак якоїсь невідповідності лоскотав свідомість, і я відчував, що в цілісній монолітній структурі реальності з’явилася якась тріщина, якась щілина, через яку просочюються в мене дивні сумніви. Що це за сумніви і що саме мене насторожувало я так і не зміг розібратись, тому заборонив собі про це думати і прискорив крок.
Я йшов легкою ходою по твердій, вкритій торішнім ялівцем піщаній землі і іноді із задоволенням опускав очі на свою зброю, яку зхрещеними руками міцно притискав до грудей. Я видер її з рук мертвого російського снайпера в той день, коли наш батальон покидав Дебальцеве. Другий поверх торгового центру, де він засів, довелось розстріляти з ЗУ, кулі якої прошивали стіни будівлі, наче папір, і, коли ми увірвались до кімнати, з вікна якої весь ранок вівся снайперський вогонь цей "асвабадітєль" лежав розірваний навпіл в калюжі власної крові і випорожнень. Поряд була його СВДК, новенька і зовсім не постраждала. Я взяв її в руки, і, напевне з таким захватом на неї дивився, що ротний гепнув мене по спині і сказав дуже серйозно: "От, у нас вже свій снайпер є"...
Поки я згадував недалеке минуле, ліс непомітно змінився. Серед сосен почали попадатися низькі і пишні ялини, з’явився підлісок і йти стало важче.
Через кілька сотень кроків, земля під невеликим кутом почала сдиблюватись, перетворюючись у довгий виснажливий підйом. Десь там, на вершині цього пагорба, я маю зайняти позицію і очікувати... Чого я маю очікувати? Мені здавалося, що ще хвилину тому, я пам’ятав своє завдання, але тепер марно перетрушував пам"ять, намагаючись згадати куди і навіщо я йду.
Нічого, думав я, так буває. Зараз зійду на пагорб і все стане на свої місця.Зараз, зараз, повторював я про себе одне слово, продираючись крізь сухе гілля, розкидане по землі, крізь коріння, яке стирчало з піску сірими волохатими клубками. Сонце, яке підіймалося усе вище, припікало, і раз-по- раз мені доводилося витирати обличчя рукавом, який вже став мокрим і білим від солі.Раптом стало світліше, і я зрозумів що дійшов до вершини пагорба. Тепер - на землю і повзком, між кущами якоїсь колючої гидоти. Через кілька метрів, я зупинився перед крутим урвищем, яким обривався пагорб з західного боку. Я обережно підповз до його краю і оглянув місцевість внизу. Той самий ліс, хіба що, з більшою кількістю нерівних, ніби прорубаних бурхливою річкою прогалин. Було тихо і спокійно. Ледь чутно гудів у верхівьях сосен вітер, і з присвистом сопів мій закладений ніс. Я не знав що робити. Я розгубився. Я знав, що знаходжусь там, де маю знаходитись, але не знав навіщо. Не пам’ятав. На якусь мить мені стало страшно, і, раптом внизу, хтось гортанно крикнув. Я миттєво зібрався і припав оком до оптичного прицілу. Де ти? Де ти там кричиш? Ось із густих кущів, на одну з прогалин вийшов високий чоловік у довгому одязі. Декілька секунд він озирався, а потім знову крикнув щось гортанне і замахав руками в сторону лісу, з якого щойно вийшов. Я перевів оптику і побачив, як з гущавини двое таких самих, високих чоловіків, тягнуть на мотузці чи то дівчину, чи то дитину. Тягнуть жорстко, незважаючи на те, що жертва їхня, голосно кричить від болю. До них було десь двісті метрів, але вітер дув в мою сторону, і я добре чув їхні голоси. Голоси були дивні, гортанні та глухі, і я ніяк не міг розібрати якою мовою всі вони кричать. Те, що сталось потім, сталось настільки швидко, що я не встиг нічого не зрозуміти, ні тим більше проаналізувати. Дівчину, тією ж мотузкою, якою тягнули, прив*язали до дерева, і всі троє витягли ножі. Увімкнулись рефлекси. Один з чорних вже був у мене на прицілі, тому палець просто натиснув на гачок. Червоно – чорний фонтанчик з голови і приціл перемістився на його сусіда. Цей впав з розірваною шиєю. Третій, кинувши ножа і хрипло волаючи побіг в сторону лісу, і якийсь час я вів його перехрестям, а коли він майже добіг до дерев, все таки зробив постріл. Він спіткнувся, пробіг ще кілька метрів, і впав обличчям в високу траву. Я перевів подих. Мене трохи лихоманило, в грудях оскаженіло калатолося серце, а голова гуділа наче дзвін. Я опустив її на холодний метал зброї, і якийсь час лежав так, глибоко дихаючи і намагаючись втамувати серцебиття.
Потім в закритих очах попливли кольорові кола, і спалахами стали з*являтись видіння. Бліндажі, палаючі лісопосадки, розбиті снарядами автомобілі на виїзді із Дебальцевого, Саханка що вдень і вночі прострілювалась наскрізь. До видінь іноді підмішувались голоси, і один з них, повний безнадії та одночасно впертий повторював захлинаючись страхом: « Я більше нікого не вб’ю. Я більше нікого не вб’ю.» Я нахилив голову і зі страшною силою стиснув зуби. Це ж, мене тоді, наляканого і злого волочили до машини, а я плачучи обіцяв командиру що більше нікого і ніколи не вб*ю…
… Той третій, ще повз. Я помотав головою розганяючи морок, підвівся і почав спускатися по схилу, дістаючи на ходу ТТ. Я всадив йому усі п*ять куль, які були в обоймі. В притул. В спину. Після третьої, його мертве тіло вже просто коротко здригалося і відразу ж завмирало не дихаючим чорним мішком. Треба було відв*язати дівчину. Я повернувся, зробив два кроки і впав. Кудись…
2
- Особа номер 2164558. Ситуація номер 36. Рішення мінус, - сказав скрадливий і водночас діловий голос.
Я обернувся. В кімнаті, окрім мене і кішки що спала на підвіконні, нікого не було. Повітря було просякнуто тютюновим димом, пахло брудним посудом і довгою чорною самотністю. Я дома. На столі в тарілці тлів недопалок і мерехтіла іскрами горілка в стакані.
- Рішення мінус, - ще тихіше повторив голос, і мені чомусь уявилось, як його власник жує в*ялим ротом кінчик пера.
- Який мінус? – спитав я порожнечу.
- Ти що, чуєш мене? – після кількох секунд страшної тиші спитав голос.
- Звичайно чую, - сказав я, крутячи головою. – Ніяк не зрозумію тільки, де ти. В голові в мене, чи… Де ти, я не розумію.
В повітрі щось промайнуло, і мені здалося, що стало тепліше.
- Це ж, треба, - прошелестіло. – Хм… Ну що ж, напевне і таке можливо, хоча я, треба зізнатись, про таке ніколи не чув.
Я вийшов з за столу, і обійшов кімнату. Повітря продовжувало вібрувати, звідусіль лунало поскрипування, покашлювання і стомлені зітхання.
- Що тут діється? – спросив я, починаючи відчувати себе ідіотом.
Десь. Мені здалось – в товщі стелі зітхнуло з тремтінням, і голос запитав.
- Ти впевнений. Що хочеш це знати?
Я розгублено мовчав, і він додав поспіхом.
- Добре. Насправді, робити це, мені ніхто не забороняв. Зараз – пролунав шелест паперу. – Так. Так. Є… ні. Прямої заборони таки нема.
Я повернувся до столу і допив холодний вже, чай. Руки тремтіли. Я ж, тільки що був у лісі. Кілька секунд тому. Невже почались галюцинації? Лікар, що обстежував мене в госпіталі, згадував про можливі відкладені наслідки контузії. Дезорієнтація, проблеми з пам’яттю, спалахи немотивованого гніву, ще здається про щось. Про галюцинації я нічого не пам’ятаю. Може я з’їжджаю з розуму? Я сів на стілець і спробував згадати останні кілька годин. Я йшов з роботи. Зайшов в магазин, купив горілку і сигарети, подзвонив мамі і поки говорив з нею, дійшов до дому. Роздягнувся, заварив чай, налив в стакан горілки і закурив. Що було потім? По спині пробіг мороз. Під оглушливий гуркіт серця в грудях, я згадував ліс і людей у чорному одязі. Що це таке було?
- Так, - знову сказав голос. – Дуже, так би мовити, коротко. Створюється ситуація, в якій тому, хто проходить іспит, пропонується зробити вибір.
- Яка ситуація? – нічого не розумів я.
- Аналогічна до ключової, яка ж, іще? Ось, - знову шелеснуло папером, - ключовий момент твого життя. Ти дав обіцянку не вбивати. До якогось часу, вона була порожнім звуком, але створення ситуації що є аналогічною до ключової, наділяє ії деякою, так би мовити, матеріалізацією. Виконав обіцяне – плюс. Не виконав – мінус. Приймаючи рішення в ключовій ситуації, ти порушив обіцянку, отже мінус.
Тілько но, я хотів сказати, що відмовляюсь сприймати це безглуздя, як голос крикнув роздратовано.
- От тільки не треба! Не треба ставити мені питань, ні про механізм, ні про сенс цих явищ! Я, якщо хочеш знати, не знаю навіть хто я такий. Чи що. Просто все влаштоване таким чином, що будь яке рішення отягне за собою, цілий ланцюг наслідків, а я просто сиджу тут, і фіксую прийняття цих рішень.
Здається я починав панікувати. Руки мілко тремтіли, очі затравлено бігали по порожній кімнаті, а в голові горохом перекочувались слова.
Шизофренія? Паранойя? Що це, господи? Що зі мною, і що тепер робити. Мовчати? Напитись? Пустити кулю в лоба?
- Які рішення? – спросив я тупо.
- Твої, дурень! – прогриміло над головою.
Я підняв очі. Тьмяна пляма світла під стелею ледь похитувалась.
- Твої рішення. – повторив голос. – Тобі було надано можливість, або виконати обіцяне та не вбити, або порушити його, що ти й зробив.
- Чекай, чекай! – вигукнув я, потрохи переконуючи себе, що це все таки марення, а отже треба просто прийняти його правила. – Тобто ти хочеш сказати, що в мене в тому лісі був вибір? Дитину збирались різати троє брудних покидьків! Який в мене був вибір?!
- Моральна сторона питання мене не цікавить, - огризнувся голос. – Існує два варіанти реакції на ситуацію, і ти вибрав один з них. Я це зафіксував. Будь ласкавий, не забруднюй мою пам'ять тонкощами людської психіки. Я на цьому не розуміюсь, і не хочу розумітись. Цього мені тільки бракувало – в гімні вашому порсатись, - бурчав голос в темному куті, за брудною занавіскою.
Я одним ковтком випив горілку і затягнувся фільтром, що вже майже зітлів.
- Ну, добре. І що тепер буде?
- Нічого. Наскільки я розумію сутність цього процесу – за великим рахунком нічого не станеться. В твоєму житті нічого не зміниться.
- І це все? – посміхнувся я. – Просто нічого не зміниться?
- Просто нічого не зміниться, - повторив голос.
- Нічого не розумію, - сказав я, і знову налив собі горілки. Який же сенс в цих перевірках?
На краю свідомості метушилась темною плямкою якась тривожна думка, але я ніяк не міг вихопити її із загального потоку. Голос мовчав.
- Ти ще тут? – обережно спросив я.
- Так.
- Скажи, а якби, я виконав обіцяне? Що тоді було б?
- Не знаю, - невпевнено сказав голос. – Достеменно не знаю. Але знов таки, наскільки я розумію, якщо б ти виконав обіцянку, в твоєму житті багато що змінилося б.
- Що саме?
- Та не знаю я! Може мрія якась, збулася б, може пощастило б, у чомусь, може пішло б, з твого життя щось, що заважає тобі, а може й зовсім усе пішло б, інакше.
Мене наче знову контузило. Я опустив голову і дивився собі під ноги.
- Мені пора, - тихо сказав голос. – Прощавай.
Повітря колихнулось і запахло озоном.
На годиннику вдарило північ, у вікно бився дощ, а я сидів на стільці і думав.
Виявляється, ось як. Ніякого суду, ніякого пекла, ніяких танталових мук. Просто нічого не зміниться. Я озирнувся.
Так все й залишиться. Напівтемна кімната, що смердить тютюновим димом, ранішній кашель, тепла горілка в чашці, і кохана жінка в якійсь нереальній далечині. Тепер вже абсолютно недоступна і недосяжна.
Я вийшов на ганок і глибоко вдихнув сире грудневе повітря. В голові трохи запаморочилось, і я притулився нею до стіни, по якій текла брудна дощова вода. Це зрозуміло, думав я. Не можна було вбивати. Треба було лежати і спокійно спостерігати, як троє здорових та чорних, ріжуть одного маленького і слабкого. Тоді в моєму житті, змінилося б, усе. Ріки молочні, напевно, потекли б, лотерею може виграв би. Я спробував, та не зміг згадати, щоб колись про таке мріяв. Ні про річки. ні про лотерею. Жінка, яку я кохаю… Можливо якимось чином, вона б, опинилась поряд зі мною. Хіба я про це не мріяв? Жила б, зі мною, спала зі мною, варила каву дощовими ранками. Приносила б, мені її, і довго з презирством дивилася б, як п’є каву той, хто лежав і дивився як ріжуть слабкого…
Я не сильно стукнув головою об стіну і зайшов у дім. Пішли ви, думав я, набираючи гарячу воду у раковину, в яку щойно вилив усю горілку. Може мені й не вдасться тепер здійснити свої мрії, але хоча трохи змінити своє життя, я можу й власними силами.
Пішли ви…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772488
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2018
автор: Разрыв Непрерывности