Я дивлюся на світ і бачу хаос.
Як садять в тюрми,тих хто не вбивав.
Як діти йдуть з домівок, де безкарність.
І просять на дорогах, хліба дай!
А потім щоб забутись у болі.
До них приходить забавка на час.
Хтось топить біль у алкоголі.
А хтось в наркотиках, і в мить погас.
Вони ж не винні, що державі не потрібні.
Не винні,що мати п'є, в невдачах все в житті.
Вони залишуться для рідних, завжди вірні.
Хоча в підвалах топлять свої дні.
Потім приходять вмить хвороби.
ВІЧ, Гепатит, Сухоти, десь на дні.
Вони вмирають, хоч прожити ще готові.
Самі стираючи себе з землі.
Проблема у суспільстві і державі.
Всі горнуть в свої руки грошей кіш.
А для дітей і хворих ми не вправі.
О Боже світе Господи проснись.
Усі осліпли,тільки ніс свій бачуть.
А далі просто глянуть стало лінь.
Я хочу прокричати серце плаче.
А ви холодні в світі цім пустім.
Щоб розцвітало все, треба майбутне.
Майбутне для дітей і для батьків.
Тоді держава стане в нас могутня.
А не згниватиме в кутку пустім.
Нам треба відчувати цю підтримку.
І бачити тут дії, не пусті слова.
Ми люди України є могутні
Тільки держава в нас байдужа і гнила.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771062
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 13.01.2018
автор: LIV13